Чорні Журавлі Всесвіту - Володимир Дмитрович Михайлов

Тоді Сенцов, суто інстинктивно, вирішив відійти від орбіти супутника і ввімкнув рулі. Але темне громаддя було вже поряд.

Труснуло так, що верескнули амортизатори. Заскреготіло… Здавалось, ракету поволокли по гострому камінню… Сенцов рвучко вимкнув рулі, і скрегіт затих. Несподівано погас екран заднього огляду. Ракета завмерла на місці. Сенцов поквапливо закріплював запобіжники… Раптом ракета знову здригнулася, почала поволі нахилятися, опускаючи ніс. Ніхто в рубці не промовив ні слова — розвівши лікті, щоб не кидало в кріслах, не моргаючи, дивилися на екрани, немовби звідти й мало прийти щось — рятунок або ж загибель… Тільки Сенцов підніс було руку, гукнув “Тримайсь!..” Калве подумав собі: зараз ракету жбурне кудись у безодню. Він хотів заплющити очі, щоб не бачити останньої хвилини. Та навіть на такий рух не було сили…

Нічого страшного не сталося: нахилившись, ракета зупинилася — завмерла під кутом градусів у шістдесят до вже явно відчутної горизонталі. Всі поволі приходили до тями: Калве солодко позіхав, Азаров потирав забитий лікоть. Намагалися збагнути, що ж саме сталося. Сенцов похмуро підбив підсумки:

— Ну, сьогодні тривог, здається, — за весь політ одразу.

В рубці панувала деяка розгубленість. Так, мабуть, почувають себе потерпілі від корабельної катастрофи, які вибрались на твердий грунт безлюдного острова: і радіють, і водночас розуміють, що попереду, з усього видно, на них не чекають приємності.

Нарешті Коробов підвівся, кивнув Азарову — обидва пішли перевіряти робочі приміщення й двигуни, нишпорити по тісних закутках навколо компресорів і камери згоряння. Калве присів навпочіпки перед обчислювачем, почав оглядати його. Сенцов наказав вимкнути зайве освітлення, усі локатори і електростатичне поле метеорного захисту.

— А якщо?.. — запитав Раїн.

— А якщо — однаково не врятуєшся, — відповів Сенцов.

Раїн кивнув, немов зовсім заспокоєний відповіддю, і почав переключати екрани на телеприймач заднього огляду. Вони не оживали: очевидно, на кормі були пошкодження.

Коробов і Азаров невдовзі повернулися, витираючи забруднені руки. Коротко доповіли. Під час першого поверхового огляду все виявилося в порядку, прокрутити ж компресори холостим ходом вони не наважились: надто багато доведеться затратити електрики. Подекуди зіпсувалося освітлення, та це вже дрібниці.

Сенцов, який уважно вивчав прилади, вислухав усі донесення. Кивнув ніби навіть байдуже. Потім повернувся до Раїна:

— Сильне магнітне поле — дивно… Та й гравітація більша за теоретичну, якщо пам’ять мене не зрадила…

— Не виключено, що супутник складається з надтвердих порід. Або…

— Або? — швидко спитав Сенцов.

— Нічого… — зам’явся Раїн. — Ні, звичайно, нічого… Просто дуже цікавий випадок…

— А посадка? — озвався Сенцов. — Теж породи?

— Для гіпотез — не час… Посадка? І ти всього-на-всього людина. Неточний рух…

— Загалом, — не втерпів Коробов, — тут дехто скаржився, що малувато пригод… — Він підморгнув Сенцову, поплескав по плечу Раїна. — Ось вам пригода першого розряду. Адміністрація не шкодує затрат…

Азаров скоса зиркнув на нього, щось пробурмотів. Більше ніхто не промовив жодного слова — всі дивились на командира. Він мовчав, як усім здалося, надто довго… Було зрозуміло, що доведеться вийти з корабля, і на обличчі Азарова з’явилося таке відверте бажання якнайшвидше вийти назовні, що Сенцов пожалів його більше за інших, бо знав: саме Азарову доведеться залишитись. Виходити мали ті, хто більш обережний, до того ж Азаров — незамінний зв’язківець.

Не можна, з міркувань безпеки, виходити і Калве. Господар кібернетичних установок, він мусить чергувати біля них. Чекати в ракеті мав і Коробов — досвідчений пілот-космонавт, він, на випадок чого, візьме командування.

— Назовні вийдемо я і Раїн, — промовив Сенцов. — Супутники — це за його фахом, — додав він, хоч міг нічого не пояснювати. — Решті — чергувати за аварійним розкладом. Відремонтувати освітлення, налагодити побут, підтримувати з нами зв’язок…

— Тобто культурно розважатись, — буркнув Коробов.

Азаров промовчав, лише гнівно глянув з-під брів, підвівся й підсів до рації малого зв’язку.

— Не сумуйте, — втішив Сенцов. — Встигнете… Робота всім знайдеться: це можу гарантувати. Ми тільки розвідка…

Знов-таки він міг нічого не пояснювати, та йому чомусь хотілося їх втішити, лишити заспокоєними. “Як перед смертю”, — сердито подумав він.

Із стінних шаф дістали два скафандри. Сенцову й Раїну допомогли одягтися. В скафандрах обидва здавалися однаково товстими, великими. Прозорі спереду шоломи зробили їх істотами, що належали тому, зовнішньому світові.

Перевірили кисень, систему регенерації. Сенцов подув у мікрофон шолома, проказав виразно: “Раз, два, три, чотири…” Так само зробив і Раїн. Потім вони, прощально піднявши руки, попрямували до дверей. Калве і Коробов проводжали їх до виходу.

Сталеві десятиміліметрові двері зачинилися за ними. Важелі, що притискували їх, блиснувши голубуватим металом й холодно дзвякнувши, упали на місце. Минула хвилина, і Коробов побачив, як стрілка манометра швидко стрибнула вниз: гідравліка і тиск повітря в камері витиснули кришку вхідного люка, що прикипіла до гнізда.

Троє зосталися в ракеті… Азаров сидів біля рації і час від часу неголосно запитував: “Ну, як там? Як?” Із зв’язком робилося щось незрозуміле: голоси Сенцова і Раїна було чути глухо, неначе космонавти уже встигли відійти далеко від ракети або ж між ними й кораблем була якась екрануюча перешкода.

Час від часу чутність взагалі зникала, немовби над поверхнею супутника бушувала магнітна буря. Стрілки манометрів конвульсивно смикалися. Магнітна буря на поверхні мізерного каменя, що неприкаяно блукає в порожнечі? Здоровий глузд Азарова ніяк з цим не міг погодитися, але прилади вперто показували своє. А тут ще Калве не давав спокою…

— Скажи Сенцову, нехай у першу чергу огляне сонячні батареї, — наполягав Калве уже втретє.

Азаров, нарешті,