Гра янгола - Карлос Руїс Сафон
– Вам би тут було незручно, доне Педро.
– Це місце схоже на підземну буцегарню, – нарешті проголосив він. – Не розумію, як ти можеш тут мешкати.
– З моєю платнею кращого помешкання не знайдеш.
– Якщо хочеш, я платитиму стільки, скільки тобі бракує для того, щоб винайняти помешкання, яке не смерділо б ані сіркою, ані сечею.
– Про це й мови не може бути.
Відаль зітхнув.
– Помер від гордості та нестачі свіжого повітря. Ось епітафія, яку я дарую тобі безкоштовно.
Протягом кількох хвилин Відаль мовчки міряв кроками мою кімнату, не розтуляючи рота, знову й знову зупиняючись на мить, щоб ліпше роздивитися маленьку шафу, виглянути у вікно з обличчям, скривленим від огиди, помацати позеленілі шпалери на стінах і легенько постукати вказівним пальцем по голій лампочці, яка звисала зі стелі, так, ніби хотів остаточно переконатися в тому, що все це було найнижчої якості.
– Що вас привело сюди, доне Педро? Надмір чистого повітря у кварталі Педральбес?
– Я приїхав сюди не з дому. Я приїхав із редакції.
– З якою метою?
– Мені було цікаво подивитися, де ти живеш, а крім того, я привіз тобі дещо.
Він дістав із кишені піджака конверт із білого пергаменту й подав мені.
– Цей лист прийшов сьогодні в редакцію на твоє ім’я.
Я взяв конверт і став його роздивлятися. Він був запечатаний сургучевою печаткою, на якій можна було розрізнити силует крилатого створіння. Силует янгола. Окрім цього, на конверті було лише моє прізвище, написане червоними літерами досконалої каліграфічної форми.
– Хто ж міг надіслати його мені? – запитав я, заінтригований.
Відаль стенув плечима.
– Якийсь шанувальник твого таланту. Або шанувальниця. Відкрий конверт.
Я обережно розпечатав конверт і дістав звідти акуратно згорнутий аркуш, на якому зміг прочитати слова, написані тим самим каліграфічним почерком:
Любий друже!
Я дозволяю собі написати вам, щоб висловити свій захват і привітати вас із великим успіхом, який здобули «Барселонські таємниці», що їх друкують на сторінках газети «Голос індустрії». Як читач і аматор доброї літератури я пережив велику радість, почувши новий голос, позначений талантом, молодістю й обіцянкою великих здобутків. Тому дозвольте мені на знак подяки за ті щасливі години, які подарувало мені читання ваших оповідань, улаштувати для вас невеличкий сюрприз, який, гадаю, буде для вас приємним. Приходьте сьогодні вночі о дванадцятій годині в «Мрію», що у кварталі Раваль. Вас чекатимуть.
Зі щирою приязню
А. К.
Відаль, який читав понад моїм плечем, вигнув брови, заінтригований.
– Цікаво, – промурмотів він.
– У якому розумінні цікаво? – запитав я. – І що то за заклад – «Мрія»?
Відаль дістав сигарету зі свого платинового портсигара.
– Донья Кармен не дозволяє курити в пансіоні, – застеріг його я.
– Чому не дозволяє? Боїться, щоб запах диму не забив сморід клоаки?
Відаль запалив сигарету й затягнувся з подвійним задоволенням, ніби вкусивши заборонений плід.
– Ти знав жінку, Давиде?
– А чом би й ні? Я знав їх безліч.
– Я запитую в біблійному розумінні.
– У церкві?
– Ні, у ліжку.
– А, он ви про що…
– Ну то як?
Я, звісно, не міг розповісти чогось такого, що було б здатне справити враження на такого чоловіка, як Відаль. Мої підліткові любовні пригоди досі відзначалися великою скромністю й цілковитою відсутністю чогось оригінального. Ніщо з мого короткого каталогу облапувань, ніжних поглядів, украдених поцілунків у підворіттях, у занурених у темряву залах кінотеатрів не могло претендувати на схвалення маестро, утаємниченого в мистецтво та науку любовних ігор, які відбувалися в альковах Графського міста[5].
– Який це може мати стосунок нехай там до чого? – обурився я.
Відаль набув вигляду професора й став читати мені одну зі своїх лекцій:
– У мої часи вважали нормою, щоб підлітки, принаймні такі паничі, як я, виходили на арену цих боїв під керівництвом професіонала. Коли я був у твоєму віці, мій батько, який тоді був – і досі є – завсідником найвишуканіших закладів нашого міста, відвів мене до одного з таких закладів; він називався «Мрія» й був за кілька метрів від моторошного палацу, що його за наполяганням нашого любого графа Ґвеля Ґауді збудував неподалік від Рамбли[6]. Не кажи мені, що ти ніколи про нього не чув.
– Про графа чи про бордель?
– Не висловлюйся так брутально. «Мрія» була не борделем, а благородним закладом для добірної та шляхетної клієнтури. Я, власне, думав, що його закрили багато років тому, але, схоже, помилявся. На відміну від літератури, наша комерція ніколи не занепадає.
– Розумію. Це ваша вигадка? Ви просто хотіли пожартувати з мене?
Відаль заперечливо похитав головою.
– Отже, це утнув котрийсь із кретинів, яких так багато в нашій редакції?
– Я помічаю певну ворожість у твоїх словах, але сумніваюся, що будь-хто з чоловіків, які трудяться на шляхетному терені преси, може собі дозволити ту плату, яку беруть у такому закладі, як «Мрія», якщо вона залишилася такою, якою я її пам’ятаю.
Я пирхнув.
– Мені це байдуже, бо я не збираюся туди йти.
Відаль підняв брови.
– Тільки не починай розказувати мені, що ти не такий безвірник, як я, і хочеш зберегти незаплямоване серце та принести незаплямованим до подружнього ложа те, що в тебе між ногами; що ти маєш чисту душу, яка мріє пережити ту магічну мить, коли справжнє кохання дозволить тобі відкрити екстаз плоті й душі в благословенному єднанні з Духом Святим і в такий спосіб населити світ створіннями, які матимуть твоє прізвище й очі своєї матері, святої жінки, узірця доброчесності та скромності, чия рука приведе тебе до дверей неба під доброзичливим і схвальним поглядом малюка Ісуса.
– Я так не казав і так не думаю.
– Я радий це чути, бо, можливо, і, повір мені, навіть дуже можливо, що така мить не настане ніколи, що кохання так і не прийде до тебе, що ти не захочеш і не зможеш присвятити своє життя нікому, а, як і я, доживеш до сорока п’яти років і зрозумієш, що ти вже не молодий, та тобі так ніколи й не довелося ані почути хор купідонів під музику лір, ані лягти на ложе, вистелене білими трояндами й підкочене до самого вівтаря, тож залишається тільки помста, тільки можливість утішатися пружною й гарячою
