Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

Наділений тонким слухом, метис розрізняє, майже вгадує тихе чалапання ніг, обережну ходу; рукою подає знак кабрам. А сам пильно вдивляється і в спалаху блискавки впізнає Берила. Зводить парабелум, але не квапиться, дає кафузові[20] йти, щоб і решта підставила себе під кулі. Але якого дідька цей сучий син тримає револьвер напоготові й ступає так обережно, роззираючись на всі боки?

Берил зводить погляд, впивається очицями в темряву. Натаріо простягає руку, — вашими молитвами, полковнику, — і стріляє, цілячись у голову. З гірського шпиля гримлять постріли, а на болоті внизу зчиняється паніка. Жагунсо стріляють навмання, не знаючи, де зачаївся ворог.

Суща різанина, як висловився полковник Еліас Далтро. Навіть за часів перших сутичок, коли воювали Базиліо де Олівейра та Бадаро, пастки не приносили стількох жертв. А цій судилося увійти в історію як Велика Пастка.

5

Жоден жагунсо полковника Еліаса, найнятий у сертані, у штаті Сержипе, краю одчаюг, і навіть у штаті Алагоас, де чудові стрільці, справжні снайпери, не вцілів. Коли кабри слідом за Натаріо спустилися з пагорба, роботи лишилося небагато: добити поранених, пристрелити тих, хто намагався перебігти схилом вище і там, під прикриттям дерев, відстрілюватися, наздогнати кількох утікачів.

Поклавши останніх, негр Еспіридіан наткнувся на Служку; той лежав за валуном, за яким, певно, хотів сховатися. Аж тоді Натаріо збагнув, чому Берил ішов так обережно й з револьвером напоготові.

Служку зарізали ножем, оскопили і вирвали серце — знайомий почерк убитого бандита з штату Алагоас. Смерть Служки Натаріо вважав цілком виправданою: якби цього не зробив Берил, довелося б брати клопіт на себе. Навіть вибір зброї здавався йому доречним: на донощика шкода й кулі. Проте його обурила жорстокість: ну, поріши зрадника пострілом чи ударом кинджала, але ж не мордуй отак!

Натаріо дозволив підібрати лише найкращу зброю. Місцину покинули ще до сутінок. Кабрів повів до фазенди Аталая негр Еспіридіан. Натаріо перейшов місток, дістався до залізничної станції і звідти відправив шифровану телеграму. Підписався з невеличким уточненням: не Натаріо, а капітан Натаріо.

Біля річкового закруту Натаріо озирнувся, всміхнувся вдоволено. Йому згадалися не перестрілка, не вбиті, не Берил з розтрощеною головою, не зарізаний ножем, оскоплений, з вирваним серцем Служка. Перед очима сплив нічний буряний краєвид: пагорби й долина, батожені дощем, річка, що здулася, як живіт у вагітної жінки. Кращої місцини, вдень чи вночі, при сонці чи при дощі, в цих краях не знайти. Отут би зажити!

Дипломант Вентуринья вступає в життя

1

Сяючий, усміхнений Вентуринья, що прибув на канікули, обняв на станції Натаріо й сказав:

— То що, полковник Еліас попросив пробачення?

Метис поправив його:

— Такий чоловік, як полковник Еліас Далтро, просить, Вентуриньє, не пробачення, а замирення.

Перед хазяйським синком Натаріо не тушувався. Вентуриньї не було й дев’яти, коли Натаріо знайшов притулок на фазенді й став служити полковникові. Хлопець прихилився до молодого капанги, їздив на луці його сідла, вчився в нього розрізняти пташині голоси й орудувати зброєю. Натаріо привів йому й першу дівчину: веснянкувату Жулію Качан.

— У всякому разі, — вів далі студент, сідаючи на коня, — на Еліасі, як на політичному верховоді, можна поставити хрест. Про його долю я хочу побалакати із старим — надто вже батько м’якосердий. На його місці я порахувався б із цим пройдисвітом раз і назавжди: його фазенду зрівняв би з землею, плантації спалив би, а самого пустив би з торбою. А батько виявив слабкодухість, пожалів його. Як ти гадаєш, чи не варто розправитися з ним, вибравши слушний момент?

Натаріо знав запальну хлопцеву вдачу, тож відповів лагідно:

— Воно-то так, але не зовсім. Якщо ти вважаєш, що полковник не знищив його через м’якосердя, то помиляєшся: це не м’якосердя, а мудрість. Корчувати пущу, обробляти землю можна тільки в мирних умовах; землі тут багато, Вентуриньє. А пустив би полковник Боавентура плантації полковника Еліаса за димом, сьогодні ми вели б смертельний бій з половиною світу. Часи вже не ті, палити какао — все одно що палити гроші, які у тебе в руках. Твій батько знає, що робить, і тому диктує умови. Коли треба було вдаватися до зброї, він до неї вдавався. Проте воюють тоді, коли мир неможливий.

— І це ти, ти таке кажеш? Хто все життя не спускав пальця з гачка? Права рука полковника Боавентури?

Натаріо посміхнувся так, що його маленькі очиці стали як щілинки.

— Воно, звичайно, ти закінчуєш юридичний факультет, без п’яти хвилин адвокат, але тобі ще вчитись і вчитись. На все свій час: коли воювати, коли миритися. А на переговори з ітабунцями полковник хоче послати тебе. Він міркує так: «Пора Вентуриньї позбуватися юнацьких ілюзій. Нехай тепер їде він залагоджувати справу, побачимо, чого він вартий». А ти мусиш пам’ятати, що кожен ітабунець кимось та доводиться полковникові Еліасу — той кум його, той хрещеник; а є й такі, що давали притулок його людям і виконували його накази, адже він — хазяїн. Тож погрожувати, що спалиш плантації полковника Еліаса ти не станеш, інакше все зведеш нанівець. Ти занадто гарячий, прибережи запал для дівуль…

— Щодо дівуль, Натаріо, то мушу тобі сказати… — І Вентуринья почав розповідати.

Натаріо не пояснив, чому полковник замість їхати самому, надумав послати сина: найважче вже вирішено, досягнуто угоди в найголовніших пунктах. Земельні ділянки перемежувати, наслідки голосування скасувати, призначити нові вибори і нового кандидата. А втім, кандидатом як був, так і залишиться той самий адвокатик, губернаторів висуванець. Перебираючи можливих кандидатів, полковник підкусив Натаріо:

— А може, в ітабунські префекти податися тобі, га, Натаріо? — І засміявся зі свого дотепу.

Натаріо не засміявся, тільки відповів лагідно:

— В ітабунські — нізащо. Хто в Ітабуні важить найменше, то це голова муніципалітету. Вчора тут командував полковник Еліас, сьогодні — ви. Я згоден на найглухіший ведмежий закутень, але щоб хазяїном був тільки я. Я — і більше ніхто.

2

Замовлений у Ріо-де-Жанейро патент іще не прийшов, але це не заважало під час миротворницької місії в Ітабуні називати Натаріо капітаном. Так величали його не лише кабри й пеони, а й комерсанти, фазендейро та правники, починаючи з мирового судді. З шанобою, відповідною до його посади і слави.

У листі до судді полковник Боавентура Андраде підкреслював ранг своїх представників, а Вентуринья і Натаріо слухали.

— «…мій син, студент права…»

Хлопець перебив його:

— Студент