Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський

Ант чув, як у відповідь їм у ньому самому, наче луна, бринять голоси його предків і його творців, записані в пам’ять. У ньому жили мільйони людей, досвід людства був основою пам’яті. Може, через те він так добре розумів дикунів, яких сам викликав до життя. Він знав про них усе, знав їхні характери і звички, їхні імена. Особливо він полюбив дівчинку Ехорі. Мабуть, тому, що вона була слабша і хворобливіша за своїх подруг. Ехорі була чутливіша і лагідніша за інших. Тоненька і гнучка, з копицею густого волосся, вона годинами сиділа на узліссі, стежачи за квітами і комахами. Вона була трохи схожа на іншу дівчинку, Віту, доньку людини — одного з предків Анта. Віта так само, як і її батько, тепер жила в пам’яті сигома, і він часто пересвідчувався, що ніколи не зміг би бути таким чутливим і добрим, коли б не її любов і добрість.

Багато чого в світі лишалося б для нього незрозумілим, і ніде було б знайти ключі, незважаючи на всі його знання…

Через те він так занепокоївся, коли одного разу Ехорі не повернулася з лісу. Сигом хвилювався, шукав її, розсуваючи руками дерева, ввімкнувши локатори. Він знайшов її на галявині. Ехорі стояла, прихилившись до дерева, і плакала. Сигом оглянув дівчинку, але ніяких ран чи подряпин не побачив.

“Чого ж вона плаче? — здивувався він і вирішив: — Нехай це й буде початком досліду, який я задумав, першим і найлегшим завданням. Я знаю все про Ехорі, про її батьків, навіть можна сказати, що я сам створив їх. І тепер я повинен, не питаючи її, дізнатися, чого вона плаче. Обумовлю собі час на вирішення”. Враховуючи легкість першого завдання, він одвів одну секунду і почав міркувати:

“Вітер такий, що пробирається навіть у самісіньку гущавину…”

“Шкіра у Ехорі не така груба, як у її одноплемінників…”

“Дівчинці холодно”.

Він захистив її од вітру. Ехорі плакала. Минула одна мільярдна секунди.

“Я помилився. Вона не знає дороги додому”, — подумав сигом і показав їй дорогу.

Але Ехорі плакала.

“Може, у неї щось болить усередині…”

Він увімкнув гамма-зір, але ніяких ушкоджень не побачив.

Ще одна частка секунди збігала.

“Доведеться шукати відповіді у її мозку. Дівчинку могли образити батьки чи хтось із друзів…”

Жодного лиця кривдника в активній пам’яті Ехорі не було. Сигом побачив там птахів і дерева. Він пошукав іще, ловлячи сигнали, що бігли нервами, копіюючи їхній код і перекладаючи його у своєму мозку в зорові картини. Птахи й дерева… Птахи — дерева. Кора дерева і птахи… Чому вони викликають у дівчинки сльози?

Минула вже ціла секунда, почалася друга…

“Що зі мною? Відкіля така повільність? Може, захворів? Але нема сигналів…”

“У неї не може бути складних переживань. Вона все-таки тільки дикунка”.

“Треба шукати серед найпростіших почуттів, відчуттів…”

Сигом спрямував усю міць свого розуму в одне русло: “Чому птахи і дерева примушують Ехорі плакати? Що означає для дитини таке сполучення? Птахи склювали кору — і дівчинка гадає: дереву боляче? Пташка не може пробити кору і знайти їжу?”

Він перевіряв і одне за одним відкидав припущення. Секунди складалися в хвилину, і сигому не лишалося нічого іншого, як визнати себе переможеним. Він спитав:

“Чому ти плачеш?”

Ехорі обернулася — помітивши його ноги, підвела голову вище, ще вище, волосся впало їй на плечі,і замість вечірнього неба дівчинка побачила його обличчя.

— Хто ти? — злякано спитала вона, закриваючи обличчя руками.

— Не бійся. Відповідай, чому ти плачеш? — якомога лагідніше спитав Ант.

— Бачиш це? — Вона показала сигому гострий камінець, затиснутий у долоні.

Ант блискавично порівняв нові відомості з тим, що вже знав, та все одно нічого не зрозумів. А Ехорі вела далі:

— Пробувала кілька таких. Але вони не виходять… А вже вечір…

— Хто не виходить? — спитав сигом.

— Птахи.

І вона показала рукою на дерево, де намагалася намалювати птахів.

— Ти такий великий… Певно, бог, яким мене лякають? — наважилася спитати.

Сигом усміхнувся, хоча йому було невесело.

— Я не бог, яким тебе лякають. Я гадав, ніби можу все, що приписували йому…

— А чого ти не можеш? — зраділа дівчинка: виходить, і він — такий величезний — чогось не може.

— Я не оволодів найбільшими чарами, — відповів сигом.

Він виніс дівчинку з лісу, обережно поставив її біля входу в хатину і полетів, прощаючись із планетою, яку створив і встиг полюбити. Він думав: “Що ж треба, аби зрозуміти іншу істоту, коли, навіть створивши її, не завжди розумієш? Де я припустився помилки? А може, чогось не додумав? Де таємниця розуміння?” Ант нишпорив у своїй пам’яті, поки не наштовхнувся на уривок давнього, дуже давнього прислів’я”: “…З’їси пуд солі…” Він швидко пошукав ще і згадав грубуватий вислів: “Щоб зрозуміти іншого, треба побувати в його шкурі”.

“Побувати в його шкурі, стати ним, прожити його життям — і тільки тоді? Невже тільки тоді?”

Кошлата дощова хмара пропливла внизу, і Ант уявив, як вона розіллється мільярдами крапель, оддасть їх землі, а тоді проросте деревами, квітами, травами. І коли потім увесь їхній досвід, усе, що вони пережили, знову зібрати в таку ж хмару…

Він зрозумів, що схопився за ниточку важливого висновку, і, не випускаючи її, подумав:

“Мені