Зірка КЕЦ - Олександр Романович Бєляєв
— Так, — відповіла вона, не вагаючись.
Я зітхнув з полегкістю і відчув себе твердіше на «повітряному» стільці.
— Я не помилився, — сказав тихо Палій, і в його голосі ніби забринів сум.
Отже, і я не помилився, гадаючи, що у них щось було, крім наукового інтересу.
— Я дуже винен перед тобою, Тоню… — сказав Палій. Тоня ствердливо кивнула головою. Потім Палій глянув на мене і сказав: — Ми товариші, а з товаришами можна говорити цілком одверто. Я кохав тебе, Тоню. Ти це знала?..
Тоня трохи похилила голову і відповіла:
— Ні.
— Вірю. Я добре вмів приховувати свої почуття. А ти як до мене ставилась?
— Для мене ти був другом і товаришем по роботі.
Тепер Палій кивнув головою.
— І в цьому я не помилився. В той час твоє серце ще спало для кохання. Ти захоплювалась нашою роботою. А я мучився, сильно мучився. І в той час, — пригадуєш? — з радістю прийняв пропозицію їхати на Далекий Схід. Мені здавалося, що коли мене не буде біля тебе, твоє кохання прокинеться…
— Я була дуже засмучена тим, що наша робота припинилась на найцікавішому місці. Всі записи провадив ти. У тебе залишились формули. Без них я не могла йти далі…
— І через ці формули шукала мене по світу і по небу?
— Так, — відповіла Тоня.
Палій засміявся, і на цей раз уже цілком щиро і весело.
— Все, що робиться, робиться на краще. Ти не раз дорікала мені, що я занадто всім захоплююсь. І це вірно. Я здатний захоплюватись і в науці, кидаючись від теми до теми, і в коханні. Це моя вада, але і моя перевага… Без цього захоплення я не вчинив би «дванадцяти подвигів Геркулеса», про які сьогодні казав Пархоменко. До речі, нас усіх нагороджують. Це нагорода за мій характер, що всім захоплюється, — він трохи помовчав. — Так от. Поїхав я на Далекий Схід і там… забув свою Тоню і закохався в Соню. Ні, не зовсім забув. Але в Соню закохався до запаморочення. Одне слово, я одружився з нею і вже маю чудову доньку. Дружина і донька на Землі, але скоро сюди приїдуть.
У мене ще більше відлягло від серця.
— Але чому ти став Євгеньєвим? Євген Євгеньєв…
— Євген Євгеньєв — це випадковість. Прізвище Соні Євгеньєва. А вона у мене оригіналка. «Чому я повинна мати твоє прізвище, а не ти моє?» — сказала вона перед тим, як іти в загс. «Твоє, нехай буде твоє», — згодився я. Прізвища Палій мені не шкода. Він людина, яка занадто всім захоплюється. Кидав роботу на найцікавішому місці. Може, Євгеньєв буде кращим працівником…
— Але чому ж ти не писав мені, не переслав своїх записок?
— По-перше — про все забув, — втішався медовим місяцем. По-друге — відчував себе винним перед тобою і за роботу, і за свою «зраду». Після свого несподіваного від’їзду я двічі був у Ленінграді. І якось бачив тебе з товаришем Артем’євим. Я чув, як ти назвала його прізвище. Я одразу зрозумів ваші відносини, і тоді мене це зачепило. Хоч я був уже одружений, але щось укололо мене, і я пройшов мимо. У мене добра пам’ять на обличчя та імена, і коли я вдруге зустрів товариша Артем’єва на Проспекті 25 Жовтня, я зразу впізнав його. В той час я працював уже в системі Кеца, і робота цілком захопила мене. Але, згадуючи тебе після нашої зустрічі в Парку культури і відпочинку, я подумав про те, що особисті відносини залишаються відносинами, а робота — роботою. Сам я вже весь жив «небесними інтересами». До нашої з тобою роботи, признатися, втратив всякий інтерес. Але наші спільні записи я мушу тобі повернути. І ось я зустрічаю товариша Артем’єва. А треба сказати, що сталося це під дуже гарячу пору. За годину перед тим, як аероплан мав відлітати з Ленінграда, ми раптом одержали телеграму про те, що нам необхідно закупити деякі фізичні прилади, щойно випущені ленінградськими заводами. Продавались вони в різних місцях Ленінграда. І ми з товаришем розподілили покупки, умовившись зустрітися на розі вулиці 3 Липня і Проспекту 25 Жовтня. Я виїхав так поспішно, що не встиг ні залишити адреси, ні повідомити про те, де ти можеш знайти записки. Встиг тільки крикнути «Памір, Кец». А приїхав на Памір в Кец… сама бачила, що це за казан. Потім на Зірку Кец, звідти — у міжпланетну подорож — от і по всьому… Винен, кругом винен…
— Але де ж, нарешті, ці записки? — вигукнула Тоня.
На мою радість, записки явно цікавили її більше, ніж Палій, його доля та одруження.
— Тільки не скинь мене, будь ласка, з стільця, а то впаду і розіб’юся на куски, — сказав він. — Тобі зовсім не треба було летіти на небо, щоб одержати ці записки. Вони залишились у Ленінграді, в будинку майже поряд з твоїм, у моєї сестри.
— І ти не міг навіть написати? — з докором сказала Тоня.
— Покірної голови і меч не бере, — сказав Палій-Євгеньєв, підставляючи Тоні свою чорноволосу голову.
Тоня запустила пальці в його буйну шевелюру і потріпала. Обоє вони від цього руху закружляли.
— Висікти тебе треба, негідника, а не нагороджувати.
— За що висікти, а за що й нагородити, — заперечив він.
Тоня раптом утратила весь інтерес до Палія і звернулась до мене:
— Ну що ж, летимо на Землю, Льоню?
«Летимо на Землю! Льоня!» Як порадували б мене ці слова кілька місяців тому! Тепер же мене порадувало тільки слово «Льоня». Що ж до польоту на Землю, то…
— Про це ми
