Кінець Вічності - Айзек Азімов

— Що зняти?

— Бар’єр. Капсула не проходить крізь нього.

— Ти мені ніколи про це не казав, — обурився Твісел.

— Хіба?

Харлан був украй здивований. Хіба він не казав Твіселові про бар’єр? Адже він тільки про це й думав. Невже не прохопився жодним словом? Харлан ніяк не міг пригадати. До нього знову повернулась рішучість.

— Гаразд, — твердо промовив він. — Вважайте, що я сказав вам зараз. Зніміть бар’єр.

— Але ж це неможливо. Бар’єр проти капсули? Темпоральний бар’єр!

— Ви хочете сказати, що не ставили його?

— Присягаюсь Часом, не ставив!

— Тоді… тоді… — Харлан відчув, що блідне. — Виходить, капсульні шахти заблокувала Рада. Їм усе було відомо, й вони вирішили діяти незалежно від вас. В такому разі, — присягаюсь Часом і Реальністю! — їм самим доведеться пошукати і це оголошення, і Купера, Малансона, і все, що залишиться від Вічності. Дідька лисого вони знайдуть!

— Стривай, стривай! — Твісел у відчаї схопив Харлана за лікоть. — Візьми себе в руки. Подумай сам, мій хлопчику. Рада не ставила бар’єра.

— Але ж він стоїть.

— Вони не могли поставити такого бар’єра. Ніхто не міг. Це неможливо теоретично.

— Ви, мабуть, не знаєте всієї теорії. Бар’єр існує.

— Я знаю більше за будь-кого із членів Ради. Така річ неможлива.

— Однак бар’єр існує.

— Коли це справді так… І Харлан раптом помітив в Твіселових очах такий невимовний жах, якого не було навіть тоді, коли він уперше почув, що Купер потрапив не в те Сторіччя і що над Вічністю нависла загроза загибелі.

Ендрю Харлан неуважно спостерігав роботу Обслуги. Ці люди чемно не помічали його, бо він був Технік. За звичайних обставин Харлан і не глянув би на них: велике діло — обслуга! Однак тепер, дивлячись на них, Харлан, уражений своїм горем, раптом спіймав себе на думці, що він заздрить їм.

То був обслуговуючий персонал із Управління міжчасових перевезень. Про це свідчила темнувато-сіра уніформа з чорною нарукавною нашивкою, на тлі якої вирізнялась червона зигзагоподібна стріла. З допомогою складної апаратури вони перевіряли капсульні двигуни і ступені свободи уздовж капсульних шахт. Харлан знав, що їхні теоретичні знання темпоральної механіки невеликі, однак свою справу вони знали досконально.

Харланові не доводилося стикатися з представниками Обслуги, коли він був ще Учнем. Щиро кажучи, йому й не хотілося знайомитися з ними. В Обслугу приймали тих Учнів, які не склали екзаменів. «Неспеціалізована професія», як її делікатно називали, була тавром провалу, й Учні всіляко намагалися уникати її.

Проте зараз, спостерігаючи роботу Обслуги, Харлан дійшов висновку, що ці люди по-своєму щасливі.

А чом би й ні? Їх було в десять разів більше, ніж Спеціалістів, «Справжніх Вічних». Вони мали своє товариство, свої житлові секції, свої радощі. Їм було твердо встановлено кількість годин робочого біодня, і ніхто їх не турбував, коли у вільний час вони займалися своїми справами, далекими від їхнього фаху. Вони могли присвятити своє дозвілля книжкам, кінофільмам, відібраним з різних Реальностей. У Спеціалістів ніколи не вистачало на таке часу.

Зрештою, Обслуга була спокійніша й врівноваженіша. Проти неї метушливе життя Спеціалістів здавалося неприродним.

Обслуга була фундаментом Вічності. Дивно, що цей очевидний факт ніколи не спадав йому на думку. Обслуга постачала з Часу харчі та воду, знищувала відходи, забезпечувала роботу енергетичних станцій. На її плечах трималася безперебійна робота складного механізму Вічності. Якби раптом в одну мить вимерли всі Спеціалісти, Обслуга сама змогла б підтримувати існування Вічності. А от коли б зникла Обслуга, Спеціалістам довелося б тікати з Вічності або ж безславно помирати з голоду й спраги.

Чи обурюється Обслуга забороною повертатися в Рідне Сторіччя, мати сім’ю, дітей? Вона не знає нужди й хвороб, їй не загрожує Зміна Реальності. Чи є це достатньою компенсацією в її очах? Чи береться до уваги її думка з приводу наявних проблем? Харлан відчув, як у його душі піднімається бунт соціального реформатора.

Поява Старшого Обчислювача Твісела перебила Харланові думки. Він дріботів майже підтюпцем, і вигляд у нього був ще більш замучений, ніж годину тому, коли Обслуга взялася до роботи й вони розлучилися.

«Як він тільки витримує таку напругу? — подумав Харлан. — Адже він старий чоловік».

Твісел швидким поглядом, по-пташиному, окинув Обслугу, яка перед ним шанобливо виструнчилась, немов на команду.

— Що там із капсульними шахтами? — запитав він.

— Все гаразд, сер, — відповів один з них. — Шлях чистий, інтенсивність Поля нормальна.

— Ви все перевірили?

— Так, сер. Увесь проміжок, що обслуговується нашим Управлінням.

— Тоді йдіть. — Його слова пролунали, як наказ негайно зникнути. Вони чемно вклонилися й заквапилися до виходу.

Твісел і Харлан залишились удвох у капсульній шахті.

— Зоставайся тут, прошу тебе, — сказав Твісел.

Харлан заперечливо похитав головою.

— Я поїду з вами.

— Як ти не розумієш! Коли щось сподіється зі мною, ти знаєш, як знайти Купера. А коли щось приключиться з тобою, то що можу зробити без тебе я, чи будь-хто із Вічних, чи навіть усі разом узяті?

Харлан знову похитав головою.

— Я повинен їхати.

Твісел підніс сигарету до губів.

— У Сеннора з’явилась якась підозра. За два останні біодні він кілька разів викликав мене по відеофону. Він хоче знати, чому я усамітнився. Коли він довідається, що я віддав наказ повністю перевірити обладнання капсульної шахти… Я мушу їхати негайно, Харлане. Мені не можна баритися. — І я не хочу баритись. Я готовий їхати.

— Ти наполягаєш на своєму?

— Якщо немає бар’єра, то немає і небезпеки. А коли