Мандри Лемюеля Гуллівера - Джонатан Свіфт
Після цієї передмови він докладно розповів мені про їхніх струльдбругів. Він сказав, що до тридцяти років вони живуть так само, як і всі смертні. Потім вони поволі стають похмурими.
Досягши вісімдесятирічного віку, який тут уважається за межі людського життя, вони, як і всі смертні, робляться живими руїнами. Вони не тільки набувають усіх примх та недуг, властивих іншим старим людям, але на додачу їх проймає ще жах од того, що їм призначено ледве животіти.
Струльдбруги не тільки вперті, зажерливі, похмурі, балакучі, але й нездатні до приятелювання, позбавлені будь-якої прихильності до своїх нащадків, дальших за онуків. Головні пристрасті їх — заздрість і нездійсненні бажання, причому заздрять вони найдужче розпусті молодих і смерті старих. Дивлячись на веселість молодості, вони розуміють, що самі назавжди позбавлені радощів життя. Коли вони побачать похорон, то починають пхикати і ремствувати, що інші йдуть до спокійного притулку, до якого їм ніколи не дістатись. Вони пам'ятають тільки те, що вчили або бачили замолоду. Найменш нещасні серед них ті, що здитиніли і остаточно втратили пам'ять. Їх більше жаліють і охочіше їм допомагають, бо вони не мають багатьох вад, властивих іншим безсмертним.
Якщо трапляється, що струльдбруг одружиться з жінкою, приреченою, як і він, на безсмертя, то держава зі своєї ласки розлучає їх, тільки-но молодшому з подружжя мине вісімдесят років.
Коли струльдбругам сповниться вісімдесят років, для них настає громадська смерть. Спадкоємці негайно одержують їх майно. Із спадщини відводиться лише невелика сума на їх утримання.
Бідних підтримують за рахунок громадських коштів. З того часу їх вважають нездатними займати будь-яку посаду. Вони не можуть ні купувати, ні орендувати землю; їм не дозволено виступати за свідків ні в цивільних, ні в карних справах, ні навіть у справах про межі земельних ділянок.
В дев'яносто років у них випадають зуби й вилазить волосся. В цьому віці вони втрачають почуття смаку і без задоволення та апетиту їдять та п'ють усе, що потрапляє до рук. Недуги, на які вони хворіли, не покидають їх, не загострюючись і не вщухаючи. Під час розмови вони забувають назви найзвичайніших речей і навіть імена своїх найближчих приятелів та родичів. Вони нездатні розважатись читанням, бо, прочитавши кінець речення, не пригадують уже його початку, — отже, позбавлені єдиної приступної для них розваги.
Мова в цій країні весь час змінюється, і тому струльдбруги, які народилися в одному сторіччі, насилу розуміють мову людей, які народилися в другому. Проживши двісті років, вони не можуть вимовити кілька найпростіших речень. Відтоді їм призначено почувати себе чужинцями на своїй батьківщині.
Оце приблизно все, що розказали мені про струльдбругів. Потім я бачив п'ять чи шість струльдбругів різного віку; їх приводили до мене мої друзі, причому наймолодший мав уже понад двісті років. Хоч їм і сказали, що я — великий мандрівник і бачив цілий світ, але це не справило на них ніякого враження. Вони не поставили мені жодного запитання про те, що я бачив або відчув. Їх цікавило: чи дам я їм сломекудаск, тобто подарунок на спомин. То — пристойний спосіб жебрати в обхід закону, який суворо забороняє це, бо їх утримує громада, хоч і скупенько, звичайно.
Всі ненавидять і зневажають струльдбругів. Їхні народження (які родина вважає за лиху ознаку для себе) реєструються в особливих книгах. Завдяки цьому ви можете в архівах дізнатися про вік кожного з них, якщо йому не більше тисячі років, бо попередні документи знищено чи то часом, чи то народними заколотами. Найкращий спосіб установити вік струльдбруга — це запитати його, яких королів і видатних осіб він може згадати. Пам'ять струльдбруга зберігає імена лише тих королів, які зійшли на престол тоді, коли йому ще не минуло вісімдесяти років. Зіставивши потім сказане ним з даними літописів, неважко встановити приблизний вік струльдбруга.
Я ніколи не бачив злиденніших істот, ніж ці люди. Жінки були ще огидніші за чоловіків. Крім звичайної бридкості, властивої всім старим, вони з часом набувають вигляду якихось примар. Жах, який вони навіюють, не можна описати.
Читач легко повірить, що після всього почутого й побаченого я вже не так жадаю безсмертя. Мені дуже соромно було за принадні витвори моєї уяви, і я подумав, що краще піти на яку завгодно страту, ніж мати долю струльдбруга. Король, довідавшись про мою розмову з приятелями, люб'язно покепкував з мене й порадив узяти з собою двох струльдбругів, щоб одбити моїм землякам страх перед смертю. На жаль, основні закони королівства забороняють струльдбругам залишати батьківщину, а то я не пошкодував би клопоту та грошей і привіз би їх до Англії.
Не можу не визнати закони щодо струльдбругів за цілком доцільні. Якби не було цих законів, то струльдбруга через скупість, неминучу в їхньому віці, стали б власниками всього, що є в нації, і захопили б до своїх рук усю владу, а це, в зв'язку з їхнім невмінням керувати, призвело б до загибелі держави.
РОЗДІЛ XIАвтор покидає Лаггнегг і відпливає кораблем до Японії. Звідти він повертається на голландському судні до Амстердама, а з Амстердама до Англії.
Бачивши, що я категорично відмовляюсь од його пропозиції взяти будь-яку посаду при дворі і вживаю всіх заходів, щоб повернутись додому, його величність ласкаво погодився на мій від'їзд і навіть дав мені власноручно писаний лист до імператора Японії. Крім того, він подарував мені чотириста сорок чотири великі золоті монети (тут люблять парні числа) і червоний діамант, який я продав у Англії за тисячу сто фунтів стерлінгів.
6 травня 1709 року я мав урочисту прощальну аудієнцію у його
