Хто ти? - Олександр Павлович Бердник
Люди скрізь такі ж, як і всюди, в цілому світі. Машини, телевізори, порти, трамваї, вулиці, заповнені веселими натовпами, юнаки й дівчата в джинсах, як і в будь-якому західному місті, вітрини, квітучі каштани, голуби на майданах, грайливі діти біля водограїв. Але щось невловиме — інше. Таке, що не визначається вартістю грошей, престижністю, блиском майстерності, зручністю. Щось внутрішнє, глибинне. Треба розгадати, що ж саме? Може, ще тоді ми проґавили ту іншомірність, визначаючи чужий духовний континент, як плем’я напівдиких аборигенів? Ось, певно, де причина повної розбіжності в підході до проблем міжзоряного контакту. Що ж, він виконав волю Великої Ложі. Посіяв зуби дракона. Його виступ на конґресі не був сенсацією: у них теж є прихильники унікальності життя в космосі. Проте трактують вони цю унікальність інакше: жадають всебічно оберігати життя, як найцінніший дарунок всесвіту, і сіяти його зерна в далекі світи, маючи на увазі, що людині природа доручає скіпетр гуманного, сильного, доброзичливого деміурга. Ґалактичне поле пустельне, отже, воно має заколоситись після посіву життєдайних зерен Землі.
Він, фон Шварц (чи фон Круфт? Він стає вже історичним фантомом навіть для самого себе!) рішуче виступив проти перенесення релятивних доктрин земних мислителів па царину грядущої космоісторії. Він твердив, що великий Космос чужий і ворожий життю. Що життя — агресивний прорив із таємничості, розгадувати суть якої марно. Можна лише бути її лідером, її виконавцем. Гуманістичний підхід до проблеми космоекспансії чи контакту розслабляючий і антижиттєвий. Вся історія планети — це невпинний бій за визначення лідера життя. Лише войовничий переможець понесе естафету вічної експансії у безмір, у глибини іншомірностей, завойовуючи нові поля для жадібного потоку життя. Гігантські квазари, чорні діри, палаючі безодні суперзірок, мільярдноградусні ядра ґалактик, холодні пустелі планет, мовчання світового вакууму, — Що всьому цьому до наших доктрин? На силу потрібна сила. А сила й гуманізм антиподи. Космічна людина — супермен прийдешнього. Або вона народиться в клекоті цього дня, вирушаючи в зоряну дорогу, або загине вже при перших кроках.
Йому рішуче заперечували. Дивувалися анахронізмові його думок. Дехто навіть натякав, що такі міркування — зернята космічного фашизму. Що ж, тим краще: виклик кинуто! Хай відточують протилежні аргументи. Нам від них потрібна повна сила опору. Виявити весь потенціал їхнього гуманізму, їхнього оптимізму. І коли вони втомляться нести свою доброзичливість та альтруїзм, дух космоекспансії владно стане лідером підкорення всесвіту.
Десятки виступаючих. Яких лише думок не висловлювали вони! Безліч проектів. Безліч химеричних завдань і прожектів. Серйозні вчені, певно, переймають естафету фантастів. Смішно було слухати їхні дискусії, суперечки.
Мета контакту. Методи. Доцільність, ймовірність. Часовий фактор. Чи потрібна, чи актуальна буде інформація. Що пливе світоносними артеріями вакууму впродовж мільйонів, мільярдів років? Який критерій грядущої єдності різних розумів? Сумісність різних еволюцій? Смисл прагнення до контакту? Чи потрібна людям Землі інформація, добута істотами інших формацій, інших шляхів жнттєтворення? Або наша — їм? А якщо ні, то чи доцільні міжзоряні польоти? Що вони можуть дати в обмін на колосальні енерґозатрати? Чи не є ідея космоекспансії ілюзорною очевидністю, хитрою загадкою зоряного космосу, екзаменом на зрілість людської цивілізації? Надто проста приманка: перед носом мерехтлива безодня, всіяна міріадами блискучих цяцьок, які манять, закликають, обіцяють. Може, не поспішати? Може, оглянутись? І пошукати ближче, в собі? В глибинах душ?
Фон Шварц скептично посміхається. Надто багато ідей для серйозного висновку. Все це лише гра розуму, забавки для дітей.
Найґрунтовнішим був виступ радянського делегата, відомого космолога академіка Кууна. Він говорив з граничною певністю, як про щось давно відоме, визначене, пережите. Звідки в них ота певність? У їхніх космічних кумирів Ціолковського, Кондратюка, у їхніх дітей, котрі ще до війни спокійно міркували про ці проблеми, у їхніх вчених?
— Зоряний Космос — поле душі, засіяне зернами можливостей, — говорив Куун. — Слід відкинути механістичні моделі, до яких тяжіє традиційна думка. Слід подолати й ідеалістичні спекуляції на парадоксальності фактів, добутих бурхливим розвитком світової науки. Доки зоряний Космос лише образ, ідея, він є потенціально все, що завгодно, — від казки до наукових моделей.
А коли по річищу цих образів спрямовується воля людини, посилена технопотенціалом, обриси ідей наповнюються плоттю, стають реальністю. Людина будує космос., Він стає нашим, гуманізованим космосом. Чому планети, які ми спостерігаємо, мертві? Може, тому, що ще не введені в алґоритм життя? Може, тим «мертвим» світам потрібна «порція нашої донорської крові» — духотворчої праці? Ми в першу чергу бачимо лише те, що загальновідомо: скелі, вулкани, атмосфери, розжарені гази, тобто праматеріал еволюції. Життя постане перед нами лише тоді, коли утвердимо його пізнаючим розумом, коли розірвемо плівку своєї унікальності, егоїстичної самозакоханості, зарозумілості. Коли збагнемо, що воно всеосяжне.
Чому у всі віки люди прагнули до якихось «вищих» контактів? Спочатку це були душі предків, прабатьків, пращурів. Потім — титани, боги, деви, деміурги світу. Потім незримі диктатори, судді з трансцендентності. Нарешті, в епоху наукової революції, пришельці, могутні розуми з інших світів. Звідки така жадоба контакту з чимось чужим, іншосвітним, небувалим? Тим більше, коли врахувати, що навіть між представниками власного людського роду ще відсутнє взаєморозуміння й добросусідські контакти.
Історія мислі підтверджує нам, що людина прагне до оптимальної самореалізації. Де б ми не опинилися, кого б не зустріли у всеосяжності, в глибинах іншомірностей, ми побачимо лише СЕБЕ. «Чужаки» повинні стати ЛЮДЬМИ в повному розумінні цього слова, а ми — ними, бо інакше жодного контакту не буде.
Життя — не випадкова флуктуація універсуму, як це хоче утвердити песимістичний розум західних (та й деяких вітчизняних) учених. Життя — закономірний розвій космічного древа життя, і ми в ньому — зав’язь плоду. Ще не плід, але вже можливість плоду. Яка вражаюча відповідальність! І який привілей!
Те, що біосфера роз’єднана й антагоністична, лише свідчення хвороби. Одужати, вернути їй здоров’я, гармонію, силу, єдність — це покликання людини мислячої. Але для цього вона повинна сама зцілитися. Тисячоліттями кликали до цього святі, подвижники, альтруїсти, мудреці. Але їхні заклики були містифіковані псевдознанням і забобонами реліґій. Проповідь даремно
