Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
Він запитливо втупився в управителя. Натаріо блідо посміхнувся. Широке індіанське обличчя, чорне масне волосся, випнуті вилиці, дрібні й гострі очиці. Гордий своїм титулом управителя, він чудово справлявся з обов’язками відповідального за роботу на какаових плантаціях, а останнім часом займався лише боротьбою, війною не на життя, а на смерть, в якій зчепилися між собою двоє магнатів. Тут і став у пригоді весь його величезний досвід, набутий у попередніх колотнечах на службі в того ж таки полковника Боавентури. Юний правопорушник Натаріо пройшов через усі щаблі: найманець, управитель, ватажок жагунсо[14], повноважний емісар, майстер на всі руки. Він умів думати і приймати блискавичні рішення.
Любитель ухильних виразів, полковник уникав говорити про збройну сутичку, з її перестрілками, засідками, убитими й пораненими. Яка б не була різанина, він вважав за краще називати її культурніше, м’якше: політика.
— Політика, сеу[15] Натаріо, затягує непомітно, треба пильнуватися, щоб не втратити людей. Політика — штука небезпечна!
Він бовкнув зайве, коли тиждень тому на веранді поміщицького дому в маєтку Аталая заговорив з управителем про приготування полковника Еліаса Далтро, політичного верховоди, власника маєтку Каскавел, чиї какаові плантації межували з плантаціями Аталаї. Колишні друзі й однодумці, двоє полковників стали заклятими ворогами; кожен вважав себе єдиним власником цієї безкрайньої незайманщини, цієї дикої пущі, що тяглася від початку сертану[16] до берегів річки Кобрас.
— Сусід зовсім втратив тяму, послав вербувати жагунсо аж у штаті Алагоас. А грошей у цього сержипанця[17] кури не клюють. Ти чуєш, сеу Натаріо?
— Я весь увага, полковнику.
— Тут одне з двох: або ти пильнуєш, готуєш щось, копаєш яму, або тебе з’їдять із тельбухами. Треба намислити щось, у полі голими руками сусіда не візьмеш. — Він казав «сусід», щоб не вимовляти імені ворога.
Далі цих слів він не пішов: що готувати, яку яму копати він ще не знав і сам; певні деталі почали виникати в його голові лише в Ільєусі. Як же воно так, що управитель підказав зручну місцину ще до того, як він поділився з ним своїм задумом?
Дуже зручна місцина… Полковник Боавентура відчув, як серце його тьохнуло: чи не здатен Натаріо справді читати думки? Від цих людей з індіанською кров’ю чекай чого завгодно. Управитель заговорив саме тоді, коли полковник розмірковував про місце для засідки, головної деталі таємно виношуваного задуму. Полковник уже збирався сказати про своє рішення, коли Натаріо випередив його.
— Зручна для чого, Натаріо?
Незворушне обличчя метиса розпливлося в посмішці. Якби не маленькі проникливі очиці, він зійшов би на людину сумирну й лагідну, ба навіть за простака. Тільки тим, хто знав його близько, хто бачив його при виконанні службових обов’язків, була відома рішучість, розважливість, безстрашність і владність цього флегматика.
— Для великої пастки, полковнику. Кращої місцини не знайти.
Ні, це чистісінький збіг, та й годі. І добре, що збіг: якби Натаріо справді вмів відгадувати чужі думки, полковникові лишилося б одне: прибрати його. А було б шкода: тямовиті служники на дорозі не валяються. Понад п’ятнадцять років служив Натаріо полковникові Боавентурі і не раз доводив свою відданість, а двічі в сутичках рятував йому життя. В Аталаю він утік ще жалюгідним шмаркачем після вбивства торговця в будинку розпусти у Пропрії. А нині ім’я Натаріо знане й шановане, одні його люблять, інші ненавидять, але бояться геть усі. Ледве він розтулить рота, як люди вмовкають і слухають його, а коли вихоплює зброю — тоді молись.
За таку вірність і цінні послуги патрон обіцяв управителеві оформити в нотаріуса дарчу на клапоть землі, щоб Натаріо насадив какаову плантацію, завів фазенду. Ось нехай тільки закінчиться ця сутичка. За свою обіцянку полковник не жалкував: телепат Натаріо чи не телепат, а винагороду заслужив.
— Зачаїтися можна де завгодно. — Полковник уникав слова «пастка». — Досить підшукати зручне дерево й посадити доброго стрільця.
Натаріо посміхнувся ще ширше.
— Воно так, але цього разу треба влаштувати велику пастку. Подейкують, ніби не сьогодні-завтра до Ітабуни вирушають найманці полковника Еліаса. Душ із двадцять… — Він підвищив голос. — Тож одне дерево і один стрілець тут не зарадять.
Вони знали про всі маневри полковника Еліаса, як і про те, що він вербує жагунсо аж у чорта на рогах, аби звести на посаду адвокатика— пустомолота, з благословіння губернатора обраного префектом. Якого дідька той губернатор встряв у суперництво між ними двома, володарями цього краю? Навіщо стромляти носа в те, в чому нічого не тямиш? Сваритися з губернатором полковник Боавентура не збирався, проте ітабунська префектура — справа приватна, і її по-доброму чи по-лихому, мирно чи збройно вирішувати полковникам; хто дужчий чи спритніший, той і призначить свого кандидата. Виборчий фарс проводиться заднім числом, він тільки фіговий листок для узаконення вже прийнятого рішення. Сусід, дурний та хитрий, вирішив діяти дочасно, проголосив адвокатика переможцем і хоче звести на посаду його. Такі бакалаврські штучки у полковника Боавентури не пройдуть.
Єдина рада — це скасувати наслідки голосування. Та яке там у біса голосування! Призначення розчерком пера, капангас[18] замість виборців! Проте щоб досягти цього, самої апеляції до судді замало: як і вибори, скасування їх наслідків має відбутися заднім числом. Перебуваючи в Ільєусі, звідки щойно повернувся, полковник Боавентура піднімав на ноги спільників, обіцяв, погрожував, підмащував нотаріусів і, як звикле, у Лоретиному пансіоні розкошував на м’якій перині і гарячих персах Адріани, своєї шикарної утриманки. План був розроблений в усіх деталях, заходи для його успішного здійснення вжиті; лишалося тільки підшукати підхожу місцину і з’ясувати, коли вирушає сусідова гвардія в Ітабуну. Ти хитрий, а ми хитріші!
За заворотом річки Натаріо зупинив мула.
— Верхи нам
