Месія Дюни - Френк Херберт

— Вона незаймана повія, — промовив Біджаз. — Вона вульгарна, дотепна, глибина її знань жахає. Жорстока у своїй доброті, бездумна в розмислах, а коли хоче щось збудувати, стає руйнівною, наче коріолісова буря.

— То ти прийшов говорити проти Алії, — сказав Гайт.

— Проти неї? — Біджаз опустився на подушку під стіною. — Я прийшов, щоб стати бранцем магнетизму її фізичної вроди.

Він широко посміхнувся, через що його обличчя стало схожим на ящіряче.

— Атака на Алію — це атака на її брата, — промовив Гайт.

— Це так ясно, аж складно побачити, — відповів Біджаз. — Насправді Імператор і його сестра зрослися спинами, відтак стали однією істотою. Кожен із них — це напівчоловік, напівжінка.

— Щось таке ми чули від фрименів із глибокої пустелі, — сказав Гайт. — І то саме від тих, котрі відродили криваві жертви Шай-Хулудові. Як же трапилося, що ти повторюєш їхню маячню?

— Ти осмілюєшся говорити про маячню? — з притиском спитав Біджаз. — Ти, котрий є водночас людиною й маскою? Аххх, але ж гральні кості не можуть зчитати своїх очок. Я про це забув. Ти подвійно дезорієнтований, бо служиш Атрідам — подвійній істоті. Твої органи чуттів не настільки близькі до відповіді, як твій розум.

— Ти проголошував цю єресь про Муад’Діба своїм вартовим? — тихо спитав Гайт. Він відчував, що слова карлика геть його заплутали.

— Це вони мені проголошують! — відповів Біджаз. — І моляться. Чом би й ні? Молитися слід усім. Хіба ж ми не живемо в затінку найнебезпечнішої істоти, яку лише колись знав Усесвіт?

— Небезпечної істоти…

— Їхня власна мати уникає життя на тій самій планеті з ними!

— Чого ти не відповідаєш прямо? — грізно спитав Гайт. — Знаєш, що ми маємо інші способи допиту. Ми отримаємо наші відповіді… так чи інакше.

— Але ж я відповідаю! Хіба ж я не сказав, що міф є правдивим? Хіба ж я вітер, що несе смерть у череві? Ні! Я — це слова. Слова, що б’ють, наче блискавиця з піщаної хмари в темному небі. Я кажу: «Загаси лампу! Уже день!» А ти постійно відповідаєш: «Дай мені лампу, щоб я міг знайти день».

— Ти граєшся зі мною в небезпечну гру, — сказав Гайт. — Гадаєш, я не розумію цих дзен-сунітських ідей? Ти залишаєш сліди такі виразні, як птах на болоті.

Біджаз захихотів.

— Чого ти смієшся? — різко спитав Гайт.

— Бо маю зуби, а волів би не мати, — насилу вимовив карлик між хихотінням. — Не мав би я зубів, то не міг би скреготати ними.

— Отепер я знаю твою мету, — сказав Гайт. — Ти цілишся в мене.

— І влучаю точнісінько! — промовив Біджаз. — Стріляючи в таку велику мішень, важко схибити.

Він похитав головою наче сам до себе.

— А тепер я тобі заспіваю.

Він почав мугикати якусь монотонну, зі скигливими перепадами мелодію, повторюючи її знову й знову.

Гайт завмер, відчуваючи дивний біль, що переміщувався вздовж хребта — то вгору, то вниз. Він глянув на карлика й нараз побачив молоді очі на старому обличчі. Ті очі наче зависли в центрі павутини зі зморшок, що вузлуватими білими лініями розбігалися навсібіч до заглибин під скронями. Яка велика голова! Усі риси обличчя скупчилися довкола затиснутих губ, звідки лунало монотонне мугикання. Цей звук змусив Гайта згадати старовинні ритуали, спогади народу, древні слова та звичаї, призабутий смисл мигцем почутого бурмотіння. Відбувалося щось надзвичайно важливе — кривава гра ідей, що котяться крізь Час. У наспів карлика впліталися давні думки, нагадуючи далеке сліпуче світло, що все ближчає й ближчає, освітлюючи життя крізь прірву століть.

— Що ти робиш зі мною? — видихнув Гайт.

— Ти інструмент, на якому мене навчено грати, — промовив Біджаз. — Це я й роблю — граю. Дозволь назвати тобі імена інших зрадників з-поміж наїбів. Це Бікурус і Кавад. Ще Джадіда, він був секретарем Корби. Ще Абумоджандіс, помічник Баннерджі. Навіть зараз хтось із них міг би всадити ніж у вашого Муад’Діба.

Гайт лише похитав головою, не в змозі щось сказати.

— Ми як брати, — озвався Біджаз, знову перервавши монотонне мугикання. — Ми росли в тому ж резервуарі: спершу — я, потім — ти.

Металеві очі Гайта несподівано наче обпекло. Усе потонуло в мерехтливій червоній імлі. Видавалося, що всі органи чуття відтято від нього й зостався лише біль. Довколишній світ проступав наче крізь тоненьку запону, що колихалася на вітрі. Усе стало випадковим, хаотичною плутанкою неживої матерії. Його власна воля перетворилася на щось ламке й зайве. Вона не подавала навіть подиху й відчувалася лише як внутрішнє освітлення.

З породженою відчаєм ясністю він прорвав цю завісу єдиним, що в нього зосталося, — поглядом. Усю свою увагу, наче палаюче світло, зосередив на Біджазі. Гайт відчув, що його очі пробивають шари оболонки карлика, бачать малого чоловічка як винайнятий інтелект, а ще глибше, під ним, — істоту, скоцюрблену й уярмлену голодом і спрагою, а відтак під усіма шарами, на самому дні, — сутність, маніпульовану символами.

— Ми на полі бою, — сказав Біджаз. — Тепер ти можеш говорити.

Звільнений цими словами, Гайт сказав:

— Ти не зможеш примусити мене вбити Муад’Діба.

— Чув я, як кажуть у Бене Ґессерит, — відповів Біджаз, — що немає нічого сталого, нічого незмінного, нічого тривкого у всьому Всесвіті. Ніщо не залишається навічно в тому ж стані, бо кожен день, а інколи кожна година приносять зміни.

Гайт лише тупо похитував головою.

— Ти вірив, що цей дурний Імператор — нагорода, якої ми домагалися, — казав Біджаз. — Як же мало ти розумієш наших панів і наставників, тлейлаксу! Гільдія й Бене Ґессерит вірять, що ми творимо артефакти. Насправді ж ми створюємо знаряддя й послуги. Усе може бути знаряддям — злидні, війна. Війна корисна, бо в багатьох сферах є напрочуд результативною. Стимулює метаболізм. Зміцнює уряд. Перемішує генетичні лінії. Вона настільки життєздатна, як ніщо інше у Всесвіті. Лише ті, котрі розуміють вартість війни й вдаються до неї, здобувають належний рівень самовизначення.

Напрочуд спокійним голосом Гайт відповів:

— Дивні речі ти кажеш, майже достатні, аби схилити мене до віри в мстиве Провидіння. Яке відновлення було використано, щоб створити тебе? Це буде прецікава