Подорож до Ельдорадо - Вільям Олексійович Лігостов

— Аякже, слухаю. Якщо вже вас, Па-де-Па, так цікавить цей вечір, ми ввімкнемо телеоко — здається, збиралися відновити внутрішні передачі, - а поки що…

— Можете називати мене просто Па. Ой, а тут нікого нема?

— А вам що, нецікаво зі мною?

— Ой, що ви, докторе, мені з вами цікаво, але, признатися, я завжди в гурті, люблю, коли багато людей навколо, хай навіть незнайомих. Це погано, докторе? Мені кажуть, що це свідчення… ну, як би висловитися… внутрішньої порожнечі, бездумності, чи що. Тим-то, мовляв, мені і потрібні весь час нові люди, нові враження, нові місця. Хай і так. Я тільки починаю жити, мені нема чого соромитися. Я ще охоча до свіжих вражень. Ви згодні, докторе?

— З усім і цілком, — усміхнувся Ген. — А от мені вже не до гурту. Я рак-самітник. Старий-престарий. І панцир на мені шкарубкий. Але чи не час нам підкріпитися? Не знаю ваших смаків, та, сподіваюсь, ця страва вам сподобається. А коктейль… коктейль замовляйте на свій смак.

Дівчина була в захопленні від варива. Не викликав принципових заперечень і коктейль — терпкий, аж різкуватий трішки, зате ж освіжає, бадьорить. От хіба що заміцний для неї.

Па запитала, чи є тут програвач. Ген признався: не знає.

— Отак-то! Та ви ж збиралися брати урок танцю? Е-е-е, докторе, негарно з вашого боку.

— Даруйте, даруйте, Па, я просто забув. А музика тут якась має неодмінно бути. — Він подався за перегородку і швидко знайшов програвач.

Над альтанкою попливли тремтливі глибокі звуки.

Безшумні вогники вагонів спіральки снували, виписуючи в темряві химерні кола, невисока телевежа ряхтІла різноколірними світляками, десь далеко внизу дихало море. Доктор сперся ліктями на стіл, дивився просто в очі Па, але не роздивлявся, не милувався ні ними, ні всім милим личком дівчини, він просто потонув у тих очах, розтав, і ті болі, ті пекучі думки, що полонили його останнім часом, якось відійшли, притишилися, вгамувалися. І йому стало прикро, що оце так різко розмовляв сьогодні з дружиною Ізоль-Гола, вже тиждень не бавився з донькою.

— Докторе! — раптом порушила мовчання Па. — Даруйте, може, це нетактовно… Ви любите дружину?

Ген внутрішньо здригнувся від такого досить несподіваного запитання, але відповів не вагаючись, бо йому, власне, і не було чого вагатися:

— Так, Па. Безумовно, люблю. Інакше як могли б ми жити разом?

— А я, докторе, вже двічі закохувалася. І так ненадовго, так ненадовго, аж сором.

— Це не страшно, Па. Ви, очевидно, просто захоплювалися кимось. Захопитися і любити — не одне й те ж. Ще прийде і ваш час. Куди вам поспішати?

- І знаєте, — і вперше, і вдруге я закохувалася в старших, набагато старших — на цілий період. Це — неприродно, це

— некрасиво, докторе?

— Не знаю, Па. Зрештою, яка різниця? Вони ж тільки за біокарткою старі. А якщо й мають вигляд старих, то можуть в будь-який час піти на регенерацію. Вік у нас не важить нічого. У всякому разі, щодо стосунків, ну, таких от стосунків. Один мій знайомий розміняв другий період, а його дружина ще й перший не завершила. Доктор Синапс он навіть спеціальну книгу випустив і доводить, що такі шлюби навіть… як це він там висловився?.. бажаніші і, біс його знає, цікавіші, чи що.

— А я хотіла б зустріти і покохати знаєте кого? Хай такого ж молодого чи старшого, але не безсмертного, а смертного. І щоб я була смертна. І щоб наша любов померла разом з нами. Мене пригнічують безсмертні. Я тягнуся до старших, бо вони більше схожі на звичайних смертних людей. Але минає час, вони йдуть на регенерацію і знову стають моїми ровесниками. Я верзу нісенітниці, докторе? Так?

Ген ладен був тепер танцювати. Йому аж ніяк не хотілося продовжувати розмову в цьому напрямку.

— Па, ви ж збиралися вчити мене танцювати, як вам не соромно?

Дівчина усміхнулася, рішуче тріпнула довгими віями і навіть по-змовницьки підморгнула докторові.

Залунали бадьорі, задерикуваті ритми. Тепер старалися труби, хизувався своєю спритністю ударник.

— Годиться! Ставайте навпроти мене. Далі, далі, докторе. Почали! — Па в такт музиці хилила голівку то на ліве плече, то на праве, легенько поводила стегнами і, ніби знехотя, переступала з ноги на ногу, її гнучкі руки то рвучко здіймалися вгору, то лягали сумирно на талію. — Ну, чого ж ви стоїте? Пробуйте! — Доктор Ген ніяково усміхнувся і озирнувся довкола. Він боявся своєї невправності. Спробував копіювати рухи Па, але з’ясувалося, що це не так просто. — Ну, гаразд, ставайте ближче. Не дивіться на ноги, дивіться на мене. Відчуйте музику і мене. Та куди ж ви руки? На талію, а не на плечі!

Ген відчував себе хлопчиськом.

Потім Па ввімкнула телеоко. Вони сіли за столик, потроху посмоктували коктейлі, на екрані з’ явилося зображення диктора.

— Шановні добродії і добродійки, сьогодні ми після довгої перерви поновлюємо внутрішні передачі. Починаємо цикл репортажів з мітингів і диспутів, що передують референдуму. Телекамери нашої програми в Клубі космонавтів. За одну-дві хвилини репортаж з мітингу, ініціатором якого є Асоціація космонавтів.

Ген не виявляв жодних ознак зацікавленості, навпаки, видно було з усього, що йому байдужки. Він поглядав то на Па, то на вогники спіральки, то ганявся соломинкою за прозорим кубиком льоду в келисі. Тільки чемність стримувала його від скептичних зауважень. Ковзнув поглядом по натовпу, що з’явився на екрані, механічно прочитав гасла, транспаранти над головами людей. “Ми — діти планети Земля”, “Дорогу — в космос!”, “Руку дружби

— землянам!”, “Геть завісу маскування!” Яка нісенітниця! Можна подумати, ніби космос звільнить їх від усіх питань і проблем! Їх буде ще більше,