Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон
— Зачекайте! Я не знаю, що це означає! — кричу я йому навздогін, але запізно, його вже немає.
Я би пішов за ним, але за Івлін у вестибюль забігає Майкл, а я ж тут саме для цього. Це ж саме ті відсутні моменти, коли хоробра добра Івлін, з якою я познайомився як Белл, перетворюється на наречену-самовбивцю, яка порішить себе біля дзеркального басейну.
— Іві, Іві, не йди! Скажи мені, що я можу зробити, — каже Майкл, схопивши її за лікоть.
Вона хитає головою; у світлі канделябра блищать сльози, схожі на діаманти, що спалахують у її волоссі.
— Я просто… — вона затинається. — Мені треба…
Похитавши головою, вона звільняється від нього й проноситься повз мене до своєї спальні. Влучивши ключем у замок, вона прослизає всередину й гепає за собою дверима. Майкл сумно проводжає її поглядом і хапає келих портвейну з таці, яку Меделін несе до їдальні.
Вино зникає одним ковтком, його щоки червоніють.
Взявши з рук покоївки тацю, він указує їй на двері до спальні Івлін.
— Не турбуйся про це, доглянь за своєю хазяйкою, — наказує він.
Цей щедрий жест дещо зіпсований наступним замішанням, коли він намагається вигадати, що йому тепер робити з отриманими тридцятьма келихами хересу, портвейну та бренді.
Мені з крісла видно, як Меделін стукає у двері Івлін, і з кожним проігнорованим стуком бідолашна служниця засмучується сильніше. Врешті-решт вона повертається до вестибюля, де Майкл досі дивиться навколо, не знаючи, де поставити тацю.
— Боюсь, що мадемуазель… — Меделін розпачливо змахує руками.
— Нічого страшного, Меделін, — втомлено каже Майкл. — Це був важкий день. Дай поки що їй спокій. Я певний, що вона тебе покличе, коли ти будеш їй потрібна.
Меделін якийсь час вагається, озирається на двері Івлін, але зрештою робить те, що їй сказали, і зникає на сходах, що ведуть униз, на кухню.
Дивлячись на всі боки, шукаючи, як позбутися таці, Майкл помічає, що я дивлюся на нього.
— Я, певно, схожий на повного бовдура, — каже він, зашарівшись.
— Радше на невмілого офіціанта, — відверто кажу я. — Як я розумію, вечеря пішла не за планом?
— Це через ту справу з Ревенкортом, — каже він, не дуже надійно ставлячи тацю на м'які підлокітники сусіднього крісла. — У вас не знайдеться зайвої сигарети?
Я виходжу зі свого заціпеніння, щоб простягнути йому сигарету й запалити її.
— Вона дійсно мусить вийти за нього заміж? — питаю я.
— Ми майже розорилися, — зітхає він і довго затягується. — Батько скупив майже всі пусті шахти та неплодючі плантації Імперії. На мою думку, одного або двох років вистачить, щоб витратити все, що в нас залишилося.
— Я думав, що стосунки між Івлін і вашими батьками не дуже добрі. Чому вона погодилася на це?
— Заради мене, — каже він, хитаючи головою. — Мої батьки пригрозили залишити мене без грошей, якщо вона не зробить те, що вони кажуть. Мені б це лестило, якби не кляте почуття вини.
— Має бути інший вихід.
— Батько вже видоїв усе до останнього пенні з тих небагатьох банків, на які досі справляє враження його титул. Якщо ми не отримаємо ці гроші… Чесно кажучи, я не знаю, що тоді станеться, але ми станемо бідними, і я не маю сумніву, що нам це буде не до снаги.
— Більшість людей якось дають цьому ради, — кажу я.
— Ну, вони, принаймні, мають у цьому досвід, — каже він, струшуючи попіл на мармурову підлогу. — Чому у вас на голові бинти?
Я мимоволі торкаюся їх, забувши, що вони там є.
— Мав суперечку зі Стенвіном, — кажу я. — Почув, як він сперечався з Івлін про когось на ім'я Фелісіті Медокс, і спробував утрутитися.
— Фелісіті? — питає він. По його обличчю зрозуміло, що це ім'я йому знайоме.
— Ви знаєте це ім'я?
Він глибоко затягується сигаретою, потім повільно видихає
— Стара подруга моєї сестри, — каже він. — Навіть не уявляю, чому вони могли сперечатися про неї. Івлін не бачила її багато років.
— Вона тут, у Блекгіті, — кажу я. — Залишила Івлін записку біля колодязя.
— Ви певні? — скептично каже він. — У списку гостей її не було, Івлін мені теж нічого не казала.
Нас перебиває шум вхідних дверей — до мене поспішає доктор Діккі. Він кладе руку мені на плече й нахиляється до мого вуха.
— Ваша мати, — шепоче він. — Вам треба піти зі мною.
Що б там не сталося, це щось настільки серйозне, що він забув про свою неприязнь до мене.
Попросивши Майкла вибачити, я біжу за лікарем, і з кожним кроком мій жах зростає; зрештою доктор заводить мене до її кімнати.
Вікно відчинене, холодний протяг смикає полум'я свічок, що освітлюють кімнату. Моїм очам потрібно кілька секунд, щоб звикнути до темряви, але зрештою я бачу її. Міллісент лежить на боку в ліжку: очі заплющені, груди нерухомі; вона неначе заповзла під ковдру, щоб трохи подрімати. Вона вже почала вдягатися до вечері й розчесала своє зазвичай розпатлане сиве волосся, зв'язала його так, щоб воно не падало на обличчя.
— Мені дуже шкода, Джонатане, я знаю, якими близькими ви були, — каже Діккі.
Мене стискає скорбота. Хоч як би я не переконував себе, що ця жінка не моя мати, я нічого не можу вдіяти.
Сльози з'являються несподівано й безмовно. Тремтячи, я сідаю на стілець біля її ліжка й беру її досі теплу руку.
— Це був серцевий напад, — каже доктор Діккі страдницьким голосом. — Це мало трапитися дуже раптово.
Він стоїть біля протилежного краю ліжка, на його обличчі ті самі емоції, що й у моїй душі. Витерши сльозу, він зачиняє вікно, щоб не дуло. Полум'я свічок стає струнко, світло в кімнаті стає теплим, золотавим сяйвом.
— Чи можу я її попередити? — кажу я, думаючи про те, що я можу виправити завтра.
На мить його це спантеличує, але потім він, певно, пояснює таке питання горем, і відповідає добрим голосом:
— Ні, — каже він і хитає головою. — Її неможливо було попередити.
— А якби…
— Просто настав її час, Джонатане, — м'яко каже він.
Я киваю — це все, що я можу. Він залишається зі мною ще трохи, огортає мене словами, яких я ані чую, ані відчуваю. Моє горе — бездонний колодязь. Усе, що я можу — падати в нього й надіятися, що долечу до дна. Але чим глибше я опускаюся, тим більше розумію, що плачу не тільки через Міллісент Дербі. На цій глибині є ще щось, щось глибше за скорботу мого носія, щось, що належить Ейденові Бішопу. Воно болісне та безнадійне,
