Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

Для чого живе людина?

Щоб осмислити все, що виростила природа, наповнити своєю творчістю, полюбити. Тоді далекі зорі — безіменні, чужі й холодні — стануть МОЇМИ ЗОРЯМИ. Тоді біль іспанських дітей, які недавно були у нас в гостях, стає МОЇМ БОЛЕМ. І радість ластівки, яка повернулася з далекого вирію до свого гнізда, стає МОЄЮ РАДІСТЮ.

Людина, — мов душа світу. Так мені підказала ваша любов, учителю, що її ми відчували всі ці роки. Ми підемо далі в життя, і ваша любов невідступно буде з нами — незрима, терпляча, мовчазна.

Нащо живе людина?

Вона не може не жити. Вона пуп’янок земного дерева. Цікаво все ж таки уявити, а якою буде сама квітка людських діянь і мрій, тим більше — плід, який з нашого дерева дозріє в прийдешніх віках? Ех, дожити б!..

Нащо живе людина?

Я не вмію писати, учителю. Ви ж знаєте, у мене виходили шкільні твори найгірше. Думки якісь скуті. В серці багато, а на папері — майже нічого.

Та й, правду кажучи, не думав над цим. Ніколи було. Бачив, що багато хороших людей живуть для когось, для чогось. Все — для чогось. Як ви, як інші наші вчителі. Як герої громадянської війни, як челюскінці, як улюблений наш Спартак…

Але ж ви не казали нам, навіщо живете? Просто — жили. Віддавали всього себе, всі свої знання, здоров’я й силу нам. Ви нам розповідали про те, що в єгипетських пірамідах знайдено зерна пшениці, що пролежали п’ять тисяч років. Хтось захоплювався тим, що життя ось таке чіпке — який незміряний час зберегло себе в похмурому склепі.

А я після тої розмови вночі довго думав, і мені чомусь було страшно: я уявив, скільки врожаїв породили ровесники тих зернят за п’ять тисяч років! Кілька тисяч. Море хліба для людей. А вони лежали непорушні, біля розцяцькованих трупів, коли інші падали в землю, проростали, колосилися, дозрівали, сповнювали світ запахом і силою хліба, давали снагу рукам трударів і вояків, розум мудрецям, знання умільцям, мужність повстанцям, пісенність поетам.

Нащо живе людина?

Щоб віддати себе. Щоб віднайти себе.

Нащо живе людина?

Для дороги. Перша стежка — від колиски до порога. Наступна — від колиски до обрію. Третя — від обрію до безкрайності.

Кожен крок — дорога. Кожна думка — дорога. Кожна дія — дорога.

Наші предки складали пісню, виряджали її в далеку дорогу. А ми зустрічаємо її, запилену, втомлену, і пригощаємо або проганяємо. І виряджаємо далі, у світ широкий, неозорий. Ось я бачу: плинуть з прадавності, від козаків, від кобзарів, від хліборобів грізні думи, тужливі пісні, мудрі казки. Плинуть, мов хмари грозові, йдуть, мов осінні дощі, летять, як крилаті зернята польових трав. Що їх чекає тут, поміж нас?

Ви нині виряджаєте нас у життєву дорогу. Знаю, печалитесь. Не спите вночі. Думаєте, як то ваші діти пройдуть непевні стежини бурхливого життя?

Не бійтеся, пройдемо. Впадемо — застогнемо, заплачемо і встанемо. Й знову підемо, щоб над віковою дорогою не змовкала пісня, щоб обіч шляху шелестіли плакучі верби, вабили око рожевоквітні яблуні, пишні троянди.

Куди приведе нас дорога?

Тільки не в тихий затишок, не в той рай, до якого прагли віками віруючі. Навіщо, навіщо солоденькі мрії про царство вдоволення? Хіба може вдовольнити мандрівника досягнута мета? Хто звідав радість дороги, той відкине думку про спокій.

Дніпро ніколи не знає спокою. Вічно в труді, вічно в прагненні до синього моря. Навіть узимку, під кригою, він гомонить, стугонить, обіцяє прорвати панцир неволі, бо кличе його вічна дорога — до гирла, до моря.

Все минає. І лише дорога завжди перед нами — дорога боротьби й прагнення.

Я сьогодні сумна, згадала маму. Вже пам’ять моя ледве втримує її любий образ. Лише фото ще допомагає. Де вона? Що з нею? НАВІЩО ВОНА ЖИВЕ? Щоб раділа я? Але ж мені без неї не завжди радісно! Де вона? Чи її нема? Чому ви мовчите, вчителю, коли я запитую вас про неї?

Вона виконує важливе завдання? Їй не можна бути зі мною? А хіба я не важлива для неї? Ой, пробачте! Пробачте… Не знаю, що зі мною. Мабуть, майбутня розлука Дає себе знати, тому я й стала такою дратівливою, несправедливою.

Для чого живе людина?

Може, відповідь у тій казці про Говерлу, що її оповідала мені мама, а я — вам?!

Сповнитись такою любов’ю до рідного краю, щоб розтопити всі помилки минулого, всі зради, увесь гніт, усю неволю. Де взяти такі сили?

Ми ще малі, слабкі. Дихне холодний вітер — кашляємо. Боїмося темного лісу, цвинтаря, чорної кішки. Тоді звідки ж герої? Звідки мужні льотчики? Звитяжці історії? Звідки щорічні врожаї, що вимагають такої неосяжної праці? Диво дивне приховане в людині, такій слабкій і непоказній на перший погляд.

Нащо живе людина?

Щоб перемогти свою малість, свій страх, свою неповноту, свою дитинну слабкість.

Інколи згадую