Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

— А що, Приблудо, Оникій тобі не подає більше знаку?

— Ні, не подає. Але він десь поряд — таке відчуття, наче на мені його погляд. І крук десь тут. Часом здається, ніби омах його крил холодить обличчя.

Добу очікували тих, хто подався на пошуки чайковського й підчайковського другої чайки. Тим часом осавулові люди уважно спостерігали за командою цього судна. Але якихось особливих дій з їхнього боку не завважили, крім того, що півдюжини з-поміж них збиралися в наметі своїх зниклих зверхників.

— Отамане, — сказав Нетудихата Микошинському, — гра скінчилася. Пора зніматися…

— Як ти гадаєш, осавуле, куди пішли ті шестеро?

— У них тільки два шляхи: один на Дон, другий у розбійники.

До Січі залишилося три дні плавби і одна ночівля. Відпочили козаки, сили набралися. Весла, що доти здавалися важкими-преважкими, тепер легко загрібали воду. Чайки, хоч і були занурені так, що хвилі лизали очеретяні снопи, проте рухалися стрімко. І вітер південний напнув вітрила. Коли ж у короткий осінній день уже стали заповзати сутінки, Микошинський дав знак флотилії зблизитись і підготуватися до ночі.

Судна заякорилися біля правого стрімкого берега, порослого дубами-нелинями.

Першим торкнувся сухого човен-підвозка з отаманської чайки. І тут Микошинський побачив на кручі знайому постать. То був Оникій Колодуба, одягнений у жупан і чоботи, але без шапки. На плечі в нього сидів крук. Отаман штовхнув Вольфа Бределя й показав на кручу, мовляв, поглянь-но, хто нас зустрічає. Вольф, нічого там не завваживши, перевів погляд на Микошинського, але той уже дерся крутим схилом. П’ятеро з підвозки пішли слідом. Скоро вони вже стояли над кручею, а тоді заглибилися в ліс. Микошинський же подався уздовж річки.

— Оникію, як ти тут опинився? — мовив він.

— Я всюди, Богдане. Всюди, де чорний слід лиха тягнеться. Крові, крові на тому добрі, що ти везеш! Та буде ще більше, коли заночуєш на березі.

— А де ж мені ночувати, Оникію?

— На судні.

— А братчикам?

Не отримав отаман відповіді.

— Ти ніби дорікаєш мені, характернику… А як же бути з тими, хто десятки тисяч людей наших у неволю виганяє, торгує нами немов худобою. Навіть податки нами платить дужчому звірові? Там сліду чорного ти не бачив?

— Терези великі — бідами рівноважаться. Ваги страшні на тарілках… Багато поколінь з обох боків за них розплачуватиметься. Аж доки порожніми не стануть терези. Аж доки прощені не будуть великі матері. Усе в пам’яті пишеться: добре й лихе.

Холод поза шкірою майнув у Микошинського після тих слів.

— Ти завжди загадками балакаєш, Оникію. А ясніше не можна?

— Куди вже ясніше?!

Вони стояли над кручею, в сажні один від одного. Та коли зверхник ступив крок, щоб наблизитись, зник раптом Оникій.

— О, Господи! — прошепотів отаман і тричі перехрестився. — Мара то була.

Заковзали човни-підвозки, звозячи козацьке військо на правий берег. У темряві, яка раптом накрила землю, чувся гомін, то в одному, то в іншому місці спалахувало багаття.

…Їх було дев’ятеро. Вони з’явилися з того боку, де таборилася команда другої чайки. Ішли не гуртом, а на відстані один від одного. На перший погляд, то поверталися з гостей до своїх наметів братчики. Сяйво місяця всипало їх сріблястим пилом, як і дуби й намети. Нетудихаті, який спостерігав, відхиливши полог, здавалося, що то привиди скрадаються. Він спершу не міг утямити логіки їхньої дії, та скоро збагнув: усі вони, хоч і перебували в різних місцях, але рухалися в напрямку до центру табору першої чайки, їхні шляхи мали схреститися біля отаманового шатра.

Так і сталося. Вони кинулися до намету Микошинського і в мить пошматували його шаблями. Якби там хтось був, на життя в того не залишилося б жодного шансу.

Осавул прокричав:

— Пугу, пугу!

Напасники заметались, зметикувавши, що то умовний сигнал. Адже о такій порі року сови вже не кричать.

І тут з наметів вискочило з півсотні козаків. Шістьох нападників, які затято оборонялися, порубали на місці, двох пов’язали. Одним з них виявився Буцматий, що очолив пошук чайковського і підчайковського другої чайки й не повернувся. Ще один зник поміж деревами.

…Удосвіта Микошинського розбудив гомін. Два десятки козаків, які також ночували на судні, переправлялися по черзі на берег.

— Там щось скоїлося, пане-батьку, — озвався один з нічних вартових, уздрівши, що гетьман прокинувся.

Зверхник не став розпитувати. В уяві в нього виник Оникій і він знову відчув той самий морозець поза шкірою, що й учора увечері.

“Авжеж, — подумав, — мусило щось статися. Оникій не бреше.”

“Але ж його не було, — озвалося щось у Микошинському. — Мара то все.”

Та коли козацький зверхник опинився в таборі біля намету, з якого нишком опівночі перебрався на судно, його ніби звело корчами. Мить він не міг ні ворухнутись, ні навіть кліпнути. Йому здалося, що на дранті, яке залишилося від шатра, на трупах людей, що лежали порубані, порпається крук Оникія. До тями привів дотик руки Нетудихати.

— Ходімо, Богдане, — сказав осавул.

На галявині поміж дубами зібралося все військо. Коли наблизилися гетьман з осавулом, гомін стих. Перед ними розступилися й вони увійшли в коло, посеред якого до двох дубів були прив’язані двоє людей. Здоровший з них виявився той, хто підбив на пошуки чайковського і підчайковського другої чайки. “Не подалися вони ні на Дон,