Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

— Я ненавиджу це минуле, — сказала Гейзл.

— От бач, — провадив далі Джордж. — Якщо люди перестануть поважати закон, як ти гадаєш: що станеться із суспільством?

Якби Гейзл і не відповіла на те питання — Джордж однак би ніколи до нього не повернувся — голова його мало не луснула од істеричного виття сирени.

— Якщо кожен почне покладатися лише на себе — загине геть усе, — сказала Гейзл.

— Що загине? — отетеріло перепитав Джордж.

— Суспільство… — нерішуче промимрила Гейзл. — Ми ж про нього говорили?

— Хто його зна, — вимовив Джордж.

Терміновий випуск останніх новин перервав телевізійну програму. Спершу не було ясно, у чім полягає сенсація, бо диктор (такий, як і усі інші диктори) од надзвичайного хвилювання почав затинатися, десь із півхвилини він мужньо намагався вимовити: «Леді та джентльмени…» Але ці героїчні зусилля не дали результату, і він, немов смертельно поранений прапороносець, передав сенсаційний бюлетень одній балерині, наче стяг.

— От молодець, — сказала Гейзл. — Він так прагнув, так прагнув — а це — велике діло, він прагнув зробити все, що міг, із того, чим наділив його Господь… На нього чекає добре підвищення — за те, що він так напружився.

— Леді та джентльмени, — прочитала балерина. Вона, певно, була невимовно гарною, бо нівеляторна машкара жахала потворністю, у око кидалося, що вона значно пластичніша й досконаліша за усіх інших балерин, а її ранець-нівелятор такий здоровецький, що годився б на дебелого дев’яностокілограмового дядька.

Вона одразу перепросила за свій голос — бо він був найнесправедливішим голосом, який будь-коли належав жінці. Її голос — чарівливий, ясний, безмежно мелодійний.

— Пробачте, — сказала вона й почала читати цілком індиферентно: — «Гаррісон Берджерон, чотирнадцять років, щойно утік із в’язниці, де сидів запідозрений у намірах скинути уряд. Геній, атлет, антинівеляціоніст-підпільник він вважається надзвичайно небезпечним злочинцем».

Поліційна фотокартка Гаррісона Берджерона з’явилася на екрані догори ногами, потім боком, потім знову догори ногами і, зрештою, оператор, подолавши хвилювання, показав її як слід. Фото зображало Гаррісона на повен зріст на тлі градуйованої у футах та дюймах шкали. Це був монстр у сім футів заввишки, з голови до п’ят обвішаний металоконструкціями. Ще не вродився такий, хто носив би важчого нівелятора: замість капсули психорадіонівелятора на ньому була пара гігантських навушників і окуляри із товстелезними рифленими лінзами. Такі окуляри не лише робили його напівсліпим, але й зумовлювали шалені напади мігрені. Тіло його цілком ховалося за купою металевого брухту. Фізичні нівелятори такого типу приписувалися дужим чоловікам і дехто з них носив таку ношу по-військовому хвацько, а от Гаррісон скидався на гору іржавого залізяччя на пункті прийому металобрухту від населення. У своєму життєвому марафоні Гаррісон тягав на собі тягар у триста фунтів, а щоб надати його образові довершеності, служба Генерального Нівелятора зобов’язала хлопця постійно носити на носі яскраво-червону гумову кульку, голити брови та фарбувати деякі з його порцелянових рівнесеньких зубів у чорний колір…

— Якщо ви побачите де-небудь цього хлопця, — читала далі балерина, — самі знаєте, що слід робити у такому випадку.

Раптом почувся верескливий скрип дверей, які за кадром хтось видирав із м’ясом. Пролунав загальний зойк і лемент. Фотокартка Гаррісона Берджерона на екрані застрибала, неначе затанцювала у ритмі землетрусу. Джордж Берджерон одразу розпізнав цей землетрус, — він мав усі підстави для цього — не раз і не два його власний будинок здвигався у такому ж катастрофічному ритмі!

— Боже милий, — скрикнув Джордж, — та це ж наш Гаррісон!

Скрегіт автомобільної катастрофи відразу стер цей здогад із пам’яті Берджерона. А коли Джордж спромігся, нарешті, розплющити очі — фотографії його сина на екрані вже не було. Живий, повнокровний Гаррісон заповнював собою увесь екран. Брязнувши ланцюгами, велетенський і блазенський, Гаррісон стояв посеред студії. Він ще й досі тримав мідну ручку од зірваних із корінням студійних дверей. Балерини, техслужба, музики та диктори товклися позаду нього, упавши навколішки і очікували на неминучу загибель…

— Я — імператор! — проголосив Гаррісон. — Ви чуєте?! Я — імператор! Усі ви мусите коритися мені!

Він тупнув ногою, і студія знову затряслася.

— Навіть коли я стою тут, — продовжував він, — спотворений, знесилений, закутий, навіть і тоді я — найвеличніший державець із усіх, хто будь-коли правив оцим світом! А тепер дивіться усі, зараз я стану тим, ким мені належить бути!

Гаррісон роздер, наче мокрий цигарковий папір, реміння, котре здатне було витримати на розрив п’ять тисяч фунтів, — і скинув попруги свого нівелятора — залізно-ремінна конструкція гупнула об діл. Гаррісон просунув великі пальці у петлі висячого замка, який утримував наголівний нівелятор — штиби замка луснули, наче з картоплиння. Гаррісон розтрощив об стіну свої навушники й окуляри. Він зірвав свій гумовий ніс — і явився юнаком, здатним викликати святобливий захват у самого Тора — бога-громовержця.

— А тепер я виберу собі імператрицю, — промовив він, озираючи натовп, — перша ж дівчина, котра наважиться встати з колін, претендуватиме на мій трон і на звання моєї дружини!

Минула хвилина. І потім одна з балерин звелася на ноги, тріпочучи, наче вербичка. Гаррісон висмикнув психорадіонівелятор із її вуха, з дивовижною делікатністю звільнив її од фізичних нівеляторів. А потім скинув машкару з її лиця. Вона виявилася безмежно чарівливою.

— А тепер, — оголосив Гаррісон, — ми покажемо людям, що означає слово «танцювати». Музика! — наказав він.

Оркестранти знову посідали за свої пульти, й Гаррісон їх усіх позвільняв од нівеляторів.

— Грайте якнайкраще, — звелів він, — і я пороблю із вас баронів, герцогів та графів!

Заграла музика. Спочатку вона була цілком звичною — мізерною, фальшивою, убогою. Та Гаррісон повихоплював двох музик із їхніх сідал, і, розмахуючи ними, неначе диригентськими паличками, сам насвистів оркестрові ту мелодію, яку хотів чути. Тоді посадив їх на місця.

Музика заграла знову і значно краще. Гаррісон і його імператриця хвилину прислухалися до неї, слухали зачудовано, так, немов настроювали биття своїх сердець у лад мелодії.

Потім звелися навшпиньки. Гаррісон поклав свої могутні долоні на тонкий дівочий стан, і їй здалося, що вона — невагома.

І раптом феєрверк радості й гармонії підхопив їх і переніс у надзоряні світи… Вони порушували не тільки закони правопорядку, але також і закони гравітації й руху фізичних тіл. Вони запаморочливо кружляли, крутилися, вирували, звивалися, зринали, оберталися та іскрилися. Вони вистрибували, наче олені у місячнім сяйві. Стеля студії була за тридцять футів од підлоги, і кожен стрибок підносив їх аж до неї. Усвідомлювалося їхнє прагнення торкнутися і її поцілунком. Вони поцілували її…