В небі — Земля! - Василь Павлович Бережний

Надя й Ігор стояли знічені, розгублені. З їхніх мокрих комбінезонів стікала вода, вони переступали з ноги на ногу і не знали, що робити. Під маскою в Ігоря комічно стирчала борода, і Наді здалося, що коли підводні люди поглядають на неї — в очах у них зринають усмішки.

Нарешті з них зняли маски. Дихати було легко, приємно. Підводні люди стиха перемовлялися між собою, видно, радячись, що робити далі. Голоси в них були м’які, мелодійні, мова навдивовижу знайома.

— Здрастуйте, товариші! — гукнув Ігор, простягаючи до них руки. — Спочатку я не роздивився… Повечоріло, та й несподіванка.

Підводні люди усміхалися привітно, але рук не подавали. Тоді Ігор сам почав тиснути їхні долоні. Господарі щось говорили, але що — зрозуміти не можна було. Принесли костюми і, коли Ігор та Надя переодяглися, повели до свого підводного міста. Страху в наших мандрівників уже не було. Їх розпирала цікавість. Жадібними очима дивилися вони на різноманітне устаткування, житла підводних людей. А за прозорими стінами у товщі води зеленіли водорості. Інколи риб’ячі голови тикались об стіни, очевидно, принаджені сюди світлом. А звідки таке м’яке, рівне і приємне для ока світло? А чому тут не холодно? З якого матеріалу ці споруди?

Безліч подібних питань роїлося в голові.

Їх привели до просторої зали, заставленої якимись приладами, завішеної великими екранами.

За столом сидів поважний чоловік. Сиве волосся вкривало йому голову. На вигляд йому можна б дати років п’ятдесят. Цей моложавий чоловік жестом запросив Надю та Ігоря сісти. Пильно подивився він в їхні змучені обличчя, ніби впізнавав знайомих. Потім чітко сказав:

— От і скінчилася ваша мандрівка, друзі! Правду кажучи, ніхто вже на Землі не сподівався на ваше повернення…

— На Землі? — прошепотів Ігор. — Ми потрапили на рідну Землю?

Кілька хвилин він не міг і слова промовити: розширеними очима поглядав то на господаря, то на розгублену Надію. Тоді вхопив її за плечі, труснув і, притиснувши до себе, поцілував.

— Ми на Землі, Надю, чуєш, на Землі!

Пустив дівчину і кинувся до сивоголового чоловіка. Чмокнув його в щоку і, тиснучи йому руку, перепитав:

— Ні, це правда, що ми на Землі? Невже це правда? А може, я сплю і все це мені сниться? Ущипни, Надійко!

Сивоголовий, видно, також схвильований зустріччю, усміхнувся, ніяково поглядаючи на свої почервонілі, здавлені Ігорем пальці. Надія підійшла і вхопила Ігоря за вухо:

— А що — спиш?

— Ой, пусти! Ні, ти тільки подумай — ми на Землі! Чи до тебе це не доходить? Я, мабуть, збожеволію…

Принесли якогось холодного напою. Ігор трохи вгамувався. Перестав ходити по залу, сів.

— Значить, на Землі? — промовив спокійним голосом.

— Скільки можна перепитувати? — обізвалась Надія.

— Заспокойтеся, — лагідно сказав сивоголовий. — Ви на своїй планеті.

— А чому ж тоді… — Ігор зробив невиразний жест руками, — ми потрапили під воду?

— Зараз поясню, — підвівся сивоголовий. — Ви перебуваєте на дні колишнього Північного льодовитого океану, в одному з підводних господарств, на схилі гірського хребта Ломоносова. Доки ви мандрували в космосі, людство опанувало глибини світового океану. Цього року керувати оцим господарством доручено мені, а звуть мене Саджера. Я, бачте, захоплююсь не лише історією та лінгвістикою, а й гідробіологією. Як лінгвіст, я вивчив стародавні джерела мов. А щодо гідробіології… Ми культивуємо тут, в океані, не тільки лікарські рослини, яких не можна розводити на суходолі, а й рослини їстівні, дуже багаті на білок і вітаміни. Кожна сім’я без винятку по всій планеті споживає продукти, виготовлені з морських рослин. А «морські луки»? Один гектар їх дає, наприклад, хлорели більше тридцяти тонн! І це ж у висушеному вигляді. В цій водорості 50 процентів білка, в той час як у пшениці всього лише 12. Хлорела — чудовий корм для худоби. А десятки, сотні інших водоростей? Ви про них дізнаєтеся згодом, якщо це вас зацікавить. Одне тільки скажу — океани для нас не лише ідеальні шляхи сполучення, вони й годують, і лікують, і одягають людей… Та все це ви побачите самі…

Саджера включив якийсь прилад, і на одному з екранів, що були на стіні, з’явилося зображення «Мрії». Вона погойдувалася на хвилях, поблискуючи в промінні Місяця!..

— Подивися, Надю, — захоплено прошепотів Ігор.

— Може, то штучний супутник? — спитала дівчина. — Він збив нас з пантелику!

— Ні, це не він. Зійшов Місяць! Такий самий, як і тоді…

— Е, ні, не такий, — лагідно заперечив Саджера. — З того часу як його відвідали перші радянські космонавти — пам’ятаєте експедицію Плугаря? — люди перетворили його природу. Тепер там є і глибинні, і наземні міста, добувається все необхідне для тамтешньої промисловості.

— А на вигляд — наче нічого й не змінилося, — вставив Ігор.

— Для неозброєного ока. У телескоп ви одразу помітили б.

— А що то за чудернацькі птахи? — спитала Надя про вітрильників і тут же згадала чотириногих людей, яких бачила в підземеллі.

Хотіла спитати про них, та саме заговорив учений:

— То селекціонери вивели. Щоб, бач, жили на воді і не толочили посівів.

Ігоря цікавило інше:

— Значить, ви здогадалися, що наближається та сама ракета, яка колись…

— Як тільки передали повідомлення про наближення невідомої ракети, я відразу пригадав собі вашу експедицію, — швидко заговорив Саджера. — Про її загадкове зникнення свого часу писали багато. Ще в молодості, вивчаючи історію великих мандрівок, я читав брошуру, присвячену вашій експедиції, в ній були наведені і ваші останні радіограми. Між іншим,