Кінець Вічності - Айзек Азімов

Цілий день я провів разом із сином. Ми розмовляли з ним на різні нейтральні теми, чемно всміхалися, а коли минув відведений просторово-часовою інструкцією час, сухо попрощалися. Але, прикриваючись маскою байдужості, я жадібно вбирав кожен його жест, кожне його слово, намагався назавжди зберегти в пам’яті цей останній день теперішньої Реальності, яка наступного дня (за біочасом) припинить своє існування.

Як мені хотілося заразом провідати й свою дружину, побувавши в тому періоді Часу, коли вона ще була жива, однак я не мав жодної вільної секунди. Та й чи вистачило б у мене мужності бодай хоч глянути на неї краєчком ока.

Повернувшись до Вічності, я знову перебув безсонну ніч, марне шукаючи виходу із цього жахливого становища. А вранці я передав Раді свої розрахунки з рекомендаціями, що стосувалися майбутньої Зміни Реальності.

Твісел стишив голос до шепоту і замовк. Умить згорбившись, він сидів нерухомо, уткнувшись поглядом в підлогу, й тільки зчеплені пальці рук повільно стискувались і розтискувались.

Не дочекавшись продовження розповіді, Харлан кашлянув. Йому стало шкода старого, шкода, незважаючи на злочини, про які він щойно почув. — І це все? — запитав Харлан після паузи.

— Ні, далі — гірше… набагато гірше… У новій Реальності існував Аналог мого сина. Він з чотирирічного віку страждав паралічем ніг. Сорок два роки був прикутий хворобою до ліжка за обставин, які не дозволяли мені застосувати техніку регенерації нервів, відкриту в 900-му, чи бодай безболісно припинити його життя.

Та Реальність існує ще й досі. Мій син і тепер перебуває у тому періоді Сторіччя. І в цьому винен тільки я. То я розрахував Зміну і віддав наказ здійснити її. Я з допомогою Кібермозку відкрив для нього нове життя. Багато разів я порушував закони заради нього й заради його матері, однак мені завжди здаватиметься, що, виконавши цей свій останній обов’язок у суворій відповідності з клятвою Вічного, я скоїв найтяжчий злочин у своєму житті.

Харлан мовчав, не знаходячи слів.

— Тепер ти розумієш, чому я взяв так близько до серця ваші з Нойс проблеми, чому хочу, щоб ви знову зустрілися й були щасливі. Вічності це не зашкодить, а для мене, може, стане спокутою. І раптом Харлан повірив йому.

Він упав навколішки, стиснув голову кулаками і в страшенному відчаї почав повільно погойдуватися.

Немов біблійний Самсон, він зруйнував свій храм. Він міг урятувати Вічність — і погубив її, він міг знайти Нойс — і втратив її.

Твісел тряс Харлана за плечі, настійно окликаючи його.

— Харлане! Харлане! Заради Часу, не втрачай мужності. Харлан повільно вибирався із трясовини відчаю.

— Що ж нам тепер робити?

— Тільки не впадати в розпач. Не треба втрачати надії. Для початку вислухай мене. Не дивись на Вічність як Технік. Подивись на неї очима Обчислювача. Не так все просто, як здається. Коли ти здійснюєш якусь деформацію в Часі і цим викликаєш Зміну Реальності, то Зміна настає одразу. Чому це так?

— Бо ця деформація зробила Зміну неминучою, — невпевнено відповів Харлан.

— Хіба? Адже ти можеш повернутися назад і виправити деформацію. Можеш чи ні?

— Мабуть, можу. Мені ніколи не доводилося цього робити. Я навіть не чув про такі випадки.

— Цілком слушно. Оскільки ми не збираємося виправляти деформацію, Зміна відбувається згідно з нашими планами. А тут ми маємо зовсім протилежне. Ненавмисна деформація. Ти послав Купера не в те Сторіччя, а я маю твердий намір виправити цю деформацію і повернути Купера назад.

— Але як це зробити?

— Я ще не знаю. Таж повинен бути якийсь спосіб. Якби це було неможливо зробити, то деформація була б необоротна; Зміна відбулася б негайно. Однак поки що Зміна не настала. Ми й досі перебуваємо в Реальності «Мемуарів Малансона». А це означає, що деформація оборотна і буде виправлена.

— Що?

Харланові здалося, ніби він знову поринув у темну розбурхану безодню нічних кошмарів.

— Адже повинен бути спосіб замкнути коло в Часі, а ймовірність того, що нам пощастить його знайти, певно, дуже висока. Інакше наша Реальність уже зникла б. Поки існуватиме теперішня Реальність, ми можемо бути певні, що ця ймовірність залишається високою. Та якщо будь-коли я або ти приймемо неправильне рішення, якщо можливість замкнути коло стане меншою за певну критичну величину, Вічність перестане існувати. Тобі зрозуміло?

Харлан не був упевнений, що йому все зрозуміло. А втім, він особливо й не намагався зрозуміти. Він поволі підвівся з колін і знеможено опустився в крісло.

— Гадаєте, ми можемо повернути Купера назад?.. — І послати його в потрібне Сторіччя. Так, можемо. Захопимо його в ту мить, коли він виходитиме з капсули, і він потрапить в двадцять четверте вже старшим на кілька біогодин, у гіршому разі, на кілька біоднів. Певна річ, це також буде деформація, але, безперечно, незначна. Реальність похитнеться, але не загине.

— А як ми знайдемо його?

— Ми знаємо, що це можливо, інакше Вічність уже перестала б існувати. А що стосується того, як це зробити, то саме для цього я й намагаюся залучити тебе на свій бік, саме для цього мені і потрібна твоя допомога. Адже ти фахівець із Первісної історії. От і скажи, що нам робити?

— Не можу, — простогнав Харлан.

— Ні, можеш, — наполягав Твісел.

Несподівано голос його зазвучав упевнено, в ньому вже не відчувалося ні втоми, ні прожитих років. Очі загорілися передчуттям майбутньої битви, і він розмахував запаленою сигаретою, немов списом. Навіть для Харлана, почуття якого притупилися від пережитого потрясіння, було очевидно, що Твісела опанував азарт боротьби.

— Спробуємо відновити події, — сказав Твісел. — Ось пульт управління. Ти стоїш біля нього й чекаєш сигналу. Звучить сигнал. Ти вмикаєш контакт і водночас переводиш важіль униз. На яке Сторіччя?