Чужинець на чужій землі - Роберт Хайнлайн
— Як я міг знати? Я збираюся розібрати ці камери.
— Не переймайся.
— Але...
— Не гай часу, Дюку; з камерами все гаразд. Що ще під кутом дев'яносто градусів?
— Я не дуже вмію розгадувати таємниці.
— Це не таємниця — і я кажу цілком серйозно. Я міг би відіслати тебе до містера Квадрата з «Флатландії»[26], але тут я знайду відповідь сам. Що ще під прямим кутом до всього іншого? Відповідь: два мертві тіла, один старий револьвер і порожня коробка з-під алкоголю.
— Що в біса ви маєте на увазі, бос?
— Я ще ніколи не говорив відвертіше. Спробуй повірити в те, що камери записали, — замість того щоб вірити у те, що вони могли вийти з ладу. Тому що на записі є щось, чого ти не очікував. Перегляньмо інші плівки.
Поки тривала демонстрація записів, Гаршоу нічого не коментував; вони не дізналися нічого нового, але остаточно переконалися в тому, що бачили. Попільнички, яка висіла під стелею, не було в куті огляду камери, але її повільне зниження та приземлення було зафіксоване. Зображення револьвера на стерео було дуже маленьким, але його можна було побачити. Револьвер зник так само, як і коробка: не рухаючись, він зменшився так, наче віддалявся. Оскільки Гаршоу міцно тримав пістолет, коли той зник з його руки, — то він був задоволений, — звісно, якщо «задоволений» в цьому разі може бути точним словом. Врешті-решт він роздратовано пробурчав собі під ніс: «Переконався».
— Дюку, коли матимеш час, я хочу зробити копії всього цього.
Дюк вагався:
— Тобто я досі тут працюю?
— Що? Прокляття! Ти не можеш їсти на кухні, і крапка. Дюку, спробуй відкинути свої упередження і просто трохи послухай старших. Доклади зусиль.
— Я слухаю.
— Коли Майк попросив про привілей з'їсти мою стару жорстку тушку, то він висловив мені найбільшу честь, яку тільки знає з відомих йому. Це те, що він «отримав з материним молоком», якщо можна так сказати. Зрозумів? Ти чув його голос, бачив його манери. Він зробив мені найбільший комплімент і попросив мене про послугу. Бачиш? Не думай про те, що про все це сказали б у Канзасі: Майк використовує цінності, яким його навчили на Марсі.
— Думаю, що я радше погоджуся з Канзасом.
— Що ж, — визнав Джубал, — я теж. Але питання вільного вибору для мене не має значення — так само як і для тебе, чи Майка. Ми — всі троє — в'язні наших дитячих переконань, і дуже важко — навіть неможливо — позбутися того, чого нас навчили у ранньому дитинстві. Дюку, ти можеш уявити собі, що, якби ти народився на Марсі, де тебе виховували б марсіани, — ти мав би точно таке ставлення і до їжі, і до того, щоб бути з'їденим, як і Майк?
Дюк подумав над цим, похитав головою:
— Я на це не куплюся. Впевнений, що більшість Майкових проблем у тому, що йому не пощастило: його виховували не у цивілізації, — а мене, на щастя, навпаки. Я хотів би взяти це до уваги. Проте це інше — це інстинкт.
— Інстинкт... Прокляття!
— Але так і є. Я не отримував «з материним молоком» знання, що не повинен бути канібалом. Чорт, мені це було і не потрібно; я завжди знав, що це гріх, огидних гріх. Та навіть думка про це вивертає мій шлунок. Це базовий інстинкт.
Джубал важко зітхнув:
— Дюку, як ти примудрився так багато дізнатися про техніку — і не знати, як влаштований ти сам? Нудота, яку ти відчуваєш, — це не інстинкт; це умовний рефлекс. Твоїй матері не потрібно було казати тобі: «Не треба їсти своїх друзів; це погано», тому що ти всотав це з усієї твоєї культури — так само як і я. Жарти про канібалів та місіонерів, мультфільми, казки, страшні історії, нескінченні дрібниці. Проте тут немає нічого спільного з інстинктом. Дурниці, синку: це не може бути інстинктом, тому що канібалізм — один з найпоширеніших людських звичаїв за всю історію, і він був присутній у кожній гілці людської раси. Твоїх предків, моїх предків, будь-кого іншого.
— Ваші предки — можливо. Не вплутуйте у це мене.
— Гм... Дюку, а ти не хочеш зізнатися в тім, що в твоїх жилах присутня й індіанська кров?
— Що? Так; десь восьма частина. В армії мене часто називали вождем. І що з того? Я не соромлюся цього: я цим пишаюся.
— Немає причин соромитися, — так само, як і пишатися, ось у чім справа. Але, якщо в обох нас у родинному дереві були присутні канібали, ти маєш усі шанси бути ближчим до них, аніж я, тому що...
— Тому що ви лисий стариган...
— Охолонь! Ти мав слухати; пам'ятаєш? Ритуальний канібалізм був дуже поширеним звичаєм серед аборигенних культур Америки; якщо не віриш мені, перевір. Окрім того, ми обидва, просто як жителі Північної Америки, з високою ймовірністю можемо мати стосунок до Конго — навіть якщо й не здогадуємося про це... Всі — навіть ти. Проте навіть якби ми й справді походили з північно-європейської сім'ї, мали сертифікат американського клубу «Кеннел» (а це — справжня дурниця, оскільки кількість випадків народження позашлюбних дітей значно більша, аніж це зазвичай визнають); якби так і справді було — то завдяки всьому цьому ми б точно знали, від яких саме канібалів ми походимо... Тому Що кожна гілка людської раси — без винятку — історично практикувала канібалізм. Дюку, це смішно — говорити про боротьбу з «інстинктом» тоді, як сотні мільйонів людських істот його практикували.
— Але... Добре, добре; я мав би подумати перед тим, як з вами сперечатися, Джубале; ви завжди можете поставити все догори дригом. Проте припускаю, що всі ми походимо від дикунів, які не знали нічого кращого (я не погоджуюся — я припускаю). Тож припустімо, що так і було. Що ж із того? Зараз ми всі — цивілізовані люди. Ну, принаймні я.
Джубал весело посміхнувся:
— Натякаєш, що я — ні? Синку, насправді попри умовний рефлекс, налаштований проти жування, наприклад, твоєї смаженої ніжки, попри набуті
