Месія Дюни - Френк Херберт
— Де Стілґар? — спитала Алія.
— Уже всередині, — відповіла одна з амазонок.
На чолі процесії Алія увійшла до зали. Було це одне з найпретензійніших громадських приміщень Твердині. Уздовж одної його стіни тягся високий балкон із рядами м’яких крісел. На великих вікнах навпроти балкона розсунуто було оранжеві завіси. З відкритої площі із садом та водограєм лилося яскраве сонячне світло. У ближньому кінці зали, праворуч від Алії, стояв поміст із єдиним масивним кріслом.
Підходячи до крісла, Алія озирнулася, глянула вгору й побачила заповнену наїбами галерею.
Гвардійці Твердині тіснилися під галереєю. Між ними походжав Стілґар, кидаючи де тихе слово, де наказ. Не показав і знаком, що помітив прихід Алії.
Корбу було введено й посаджено на подушках побіля низького столика під помостом. Попри своє пишне вбрання, панегірист виглядав тепер неотесаним сонним стариганем, котрий кутався в одяг, наче намагався захиститися від зовнішнього холоду. Двоє гвардійців зайняли позицію за ним.
Коли Алія сіла, Стілґар наблизився до помосту.
— Де Муад’Діб? — спитав він.
— Брат уповноважив мене, як Превелебну Матір, керувати зборами, — відповіла Алія.
Почувши це, наїби на галереї почали голосно ремствувати.
— Тихо! — наказала Алія. Відтак після тиші, що водномить запала, додала: — Хіба ж це не фрименський закон, щоб Превелебна Матір керувала там, де йдеться про життя і смерть?
Усвідомивши вагомість її слів, наїби завмерли в цілковитому мовчанні, але Алія гнівно зиркнула на ряди облич. Подумки перелічила їхні імена для пізнішого обговорення в Раді: Гобарс, Раджіфірі, Тасмін, Сааджід, Умбу, Легг… Ці імена містили шматочки Дюни: січ Умбу, западина Тасмін, ущелина Гобарс…
Вона зосередила увагу на Корбі.
Помітивши це, Корба підняв підборіддя й промовив:
— Протестую й заявляю про свою невинність.
— Стілґаре, прочитай звинувачення, — наказала Алія.
Стілґар розгорнув коричневий сувій виготовленого з прянощів паперу й ступив уперед. Він читав з урочистим розмахом у голосі, наче відмірюючи прихований ритм. Кидав слова переконливо, ясно, непідкупно:
— …що ти змовлявся зі зрадниками, аби вчинити знищення нашого Владаря й Імператора; що в мерзенній таємниці зустрічався з різними ворогами держави; що ти…
Корба не переставав заперечливо хитати головою з виразом болісного гніву.
Алія задумливо слухала, схиливши голову набік і спершись підборіддям на стиснуту в кулак ліву долоню, а другу руку простягши вздовж поруччя крісла. Уривки формальної процедури починали випадати з її свідомості, залишаючи лише відчуття тривоги.
— … достойна традиція… підтримка легіонів і всіх фрименів, де б вони не були… протиставити насилля насиллю, згідно із законом… велич Особи Імператора… утративши всі права на…
«Це ж безглуздя, — подумала вона. — Безглуздя! Це все безглуздя… безглуздя… безглуздя…»
— Таким чином, справа передається суду, — закінчив Стілґар.
У запалій тиші Корба нахилився вперед, сперши руки на коліна й витягнувши жилаву шию так, наче готувався до стрибка. Коли він говорив, його язик замиготів між зубами:
— Я ні словом, ні вчинком ніколи не зрадив своїх фрименських обітниць! Вимагаю очної ставки з моїм обвинувачувачем!
«Доволі примітивний протест», — подумала Алія.
Проте вона помітила, що на наїбів він таки справив неабияке враження. Вони знали Корбу. Він був одним із них. Щоб стати наїбом, він довів свою фрименську відвагу та розсудливість. Зірок він із неба не знімав, цей Корба, але на нього можна було покластися. Можливо, він не з тих, хто спроможний очолити джигад, але з нього вийшов непоганий офіцер-інтендант. Не хрестоносець, але один із тих, котрі цінують стару фрименську чесноту: «Плем’я понад усе».
У свідомості Алії промайнули гіркі Усаймові слова, передані їм Полом. Вона уважно оглянула галерею. Кожен із цих людей міг подумки поставити себе на місце Корби, і дехто мав серйозні причини для цього. Але тут невинний наїб був так само небезпечним, як винний.
Корба теж це відчув.
— Хто мене звинувачує? — спитав він. — Маю фрименське право на очну ставку з ним.
— Можливо, це ти сам себе звинувачуєш, — відповіла Алія.
На обличчі Корби, перш ніж він зумів це приховати, ненадовго з’явився містичний жах. І кожен міг прочитати на ньому: «Достатньо, щоб Алія з її силами звинуватила його, заявивши, що має докази з царства тіней, алам аль-митгаль[23]».
— Наші вороги мають союзників серед фрименів, — із притиском промовила Алія. — Водяні пастки поруйновано, канати підірвано, плантації отруєно, а водозбірники сплюндровано.
— А тепер вони вкрали ще й хробака пустелі, забравши його на іншу планету!
Голос цей був усім добре знаний — Муад’Діб. Пол увійшов із дверей передпокою, протиснувся крізь ряди гвардійців і підійшов до Алії. Чані, котра його супроводжувала, стала збоку.
— Мілорде, — промовив Стілґар, уникаючи прямого погляду на обличчя Пола.
Пол спрямував порожні очниці на галерею, а тоді на Корбу.
— Що, Корбо, скінчилися панегірики?
На галереї почалося тихе бурмотіння. Воно з кожною миттю чіткішало, і ось уже можна було розібрати окремі слова та фрази:
— … закон про сліпих… фрименський звичай… до пустелі… хто порушує…
— Хто каже, що я сліпий? — спитав Пол і повернувся обличчям до галереї. — Ти, Раджіфірі? Бачу, що маєш на собі золоту накидку, а під нею — блакитну сорочку, досі запорошену вуличним пилом. Ти завжди був нечепурою.
Раджіфірі зробив захисний жест — три пальці проти злого.
— Поверни ці пальці до себе! — гукнув Пол. — Ми знаємо, де зло.
Він обернувся до Корби.
— Корбо, на твоєму обличчі почуття провини.
— Це не моя провина! Може, я був якось пов’язаний із винуватцями, але сам не…
Несподівано він урвав свою мову, перелякано глянувши на галерею.
Згідно із сигналом Пола, Алія підвелась і спустилася вниз, підійшовши до краю стола Корби. З відстані, меншої за метр, вона дивилася на нього, мовчазна й грізна.
Корба зіщулився під тягарем її погляду, заметушився, тривожно позираючи на галерею.
— Чиїх очей ти там шукаєш? — спитав Пол.
— Ти невидющий! — бовкнув Корба.
Пол відкинув миттєве почуття жалю до Корби. Цей чоловік був пійманий у пастку видіння так само надійно, як кожен із присутніх.
