Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

— У мене є свої плани. Пізніше я познайомлю вас із ними. Треба ще поміркувати, зважити все. В усякому разі у своїй доповіді, що її ми мусимо надіслати на Землю, я не пишу, що наше становище безнадійне. Навпаки, я певний, що ми щасливо повернемось назад. А якщо вже говорити про те, що є головнішим у нас на сьогодні, так це розшуки нашого Василя! До речі, після того, як Борис сповістив, що спускається під землю, ви нічого більше не прийняли від нього по радіо?

— Ні.

— Оце найбільше турбує мене. І все ж таки я твердо вірю, що Борис знайде Василя. А тимчасом давайте відправимо другу ракету-листоношу. У нас уже готові листи для неї. Одягайте скафандр, виносьте ракету. Я вийду слідом за вами. Тільки спробую відшукати Сонце. Сподіваюсь, що хоч на цей раз наш інфрачервоний екран допоможе нам.

Вже виходячи, Сокіл запитав:

— Ви сказали, що вийдете слідом за мною? А як же ви підете? Адже у нас нема четвертого скафандра. Чи ви хочете без нього?

— Авжеж, я піду без скафандра, — відповів Риндін, дивуючи Сокола. — Не хвилюйтесь, одягайте ваш. Шкода тільки, що я не зможу вас чути. Ви-то будете чути мене, а я вас — ні. Ну, нічого, як-небудь порозуміємось. Одягайтесь.

— А коли нападуть летючі комахи?

— Вони, як ми вже встановили, нападають лише в глибокій тіні. А зараз сонце ще високо. Одягайтесь!

Сокіл не пробував сперечатись далі. Якщо Риндін сказав — треба було виконувати. До того ж, і час мине швидше. Як важко чекати, поки повернеться Гуро… і які звістки він принесе?.. Ах, Василю, Василю, невже ж Гуро повернеться без тебе?..

Микола Петрович провів Сокола до дверей у коридор.

— Прошу виходити. Трохи почекайте на мене. Та не забувайте прислухатись до моїх слів.

Сокіл чудово чув усе, що говорив Риндін. Він зачинив за собою двері, пройшов до камери, де лежали ракети-листоноші, взяв одну з них і через силу потяг її до виходу. Тепер ця робота була значно важча, ніж тоді, коли вони випускали листоношу в міжпланетному просторі. Через кілька хвилин люк знову відчинився і з корабля вийшов старий академік. Він спинився на порозі люка.

— Яке чудове, напоєне пахощами повітря, Вадиме! І яка шкода, що ним не можна дихати довго. Який чудесний краєвид, різноманітні фарби, мальовничі рослини! І скільки таємниць ховається під красою цього краєвиду!..

Він замовк. Згадка про Василя, про бідолашного юнака виникла в його голові, як тільки вирвалися в нього слова про таємниці Венери. Що з ним? Де він?

Свіжий, холоднуватий вітер розвівав його сиве волосся і торсав поли піджака. Просто перед ним розкинулися буйні хащі, що піднімалися схилом вгору. Далеке скрекотіння, якесь мелодійне цвірінькання долинуло до слуху Миколи Петровича. Він повернув голову до Сокола:

— Чуєте, Вадиме? Це — звуки тутешнього життя.

Риндін зійшов на ґрунт, витяг свої записки і, поглядаючи на них і на компас, встановив у потрібному напрямі на міцній тринозі ракету-листоношу. Перевірив, чи щільно зачинені дверці сигарки.

— Відійдіть, Вадиме… Я пускаю.

Він пересунув маленький важіль, що був на ракетці, і відстрибнув убік з несподіваною жвавістю. З дюзи ракети виринуло полум’я і синій газ. Металева сигара з гуркотом злетіла в повітря і, оповита димом, зникла в хмарах. Тільки густа синя хмарка залишилась від неї.

— Полетів наш другий вісник, — задумливо промовив Риндін. — Чи скоро доведеться виряджати третього? Адже його черга наступить перед нашим поворотним стартом… Втім, я маю небагато часу. Ходімо, Вадиме, оглянемо ракету…

Вони йшли поруч — Сокіл у непроникному скафандрі, в круглому шоломі з великими скляними вікнами, чистісінько водолаз, якому не вистачало лише важких свинцевих підошов та грузила на шиї, і Риндін, у звичайному сірому піджаку і довгих штанях, без шапки, з срібним своїм волоссям, що маяло під подувами вітру, із схвильованим обличчям. Він був першою людиною, яка хоч і важко, але дихала повітрям Венери!

Вони обходили навколо ракети. Висновки Миколи Петровича були цілком вірні. Ракета зарилася в ґрунт носом, піднявши вгору хвіст. Дюзи дивилися в небо. Не можна було й думати про те, щоб вирівняти її за допомогою вибухів. Це тільки погіршило б становище.

Сокіл уважно стежив за Миколою Петровичем, що не пропускав жодної дрібнички. Ось Риндін підійшов ближче до ракети і помацав рукою подряпини, зроблені потворою, яка намагалася перекинути корабель.

— Непогані пазурі, га, Вадиме? — сказав він.

І зразу його обличчя посмутнішало. Мабуть, він знову згадав про Василя.

Вони йшли далі. Сокіл бачив, що старий академік дихає не так, як завжди. Він робив глибокі вдихи й видихи, немов дуже втомлений. Жестом Сокіл показав йому на обличчя, розкрив широко рот, копіюючи дихання Риндіна. Микола Петрович махнув рукою:

— Ну, так, трохи не вистачає кисню… чи, вірніше, забагато вуглекислоти. Але це дрібниця. Хвилин на п’ять ще вистачить. А потім треба повертатись, потім стане небезпечно. Ходім, ходім!

Тепер Сокіл поглядав весь час на Риндіна: його непокоїло важке дихання академіка. Він думав: «Нам Микола Петрович не дозволяє виходити без скафандра, а сам… ні, треба стежити, як би чого не сталося».

А Риндін ішов далі, закінчуючи огляд ракети. Ось він спинився перед великою кам’яною брилою, що схилилася над кораблем, затиснувши його. Між нею та ракетою тільки знизу залишався просвіт, де можна було пройти. Риндін доторкнувся до брили:

— Цікава порода! Як вам здається, Вадиме? Ану, відбийте вашою киркою скалку. Вивчимо в каюті.

Сокіл виконав бажання Риндіна. Відбитий спритним ударом кирки уламок брили заграв на зламі різнокольоровим блисками.

— Цікава порода, — повторив Риндін, задумливо ховаючи уламок в кишеню. — Ну, тепер ходімо додому, Вадиме. Мені стиснуло груди. Більше не можу…

І