Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 - Анатолій Заблоцький
Щось вони відчували таке, чого не дано було відчути людям. Власне, люди теж ніби відчували дещо першої миті зустрічі з ним, але потім невиразні відчуття зникали — розум долав їх. Вишукана ввічливість — до всіх, дещо холоднувата, проте безсумнівна доброзичливість — до всіх, і заворожуюча люб’язність із тими, хто чимось привернув його увагу. Що ще? Дуже красиве обличчя. Надзвичайно красиве і водночас ніби зліплене з десятка однаково красивих облич. Ніякої індивідуальності. Хіба що очі… Не від цього обличчя вони були. Ні в кого не бачив я таких іронічно-всезнаючих, безмежно сумних і лукавих очей.
Мене спокушав сатана… Таємниче, інтригуюче і безглуздо. Ким він був, той, кого я мав за сатану, доки не дізнався, що безодня, яка стояла за ним, страшніша за пекло? Чужинцем… А втім, де та країна, яка не була йому чужою? Ким він був? Легше сказати, ким не був. Ані купець, ані гранд, але багатство його, здавалося, не мало меж. Не був лікарем, але всі знали, що мимохідь зцілив кількох безнадійно хворих. Алхіміком теж не був, одначе його міркування про найскладніші трансмутації шанувалися високо. Не був географом, але обриси Нового Світу, поки що майже нікому не відомі, малював дуже точно, — я впізнавав знайомі береги. І, звісно, не був істориком, але про часи недавні чи сиву давнину говорив зі спокійною впевненістю очевидця, немов сам бачив Христа на Голгофі, закутих у панцирі вестготів і жахливих богів Нового Світу. Проте, коли хтось заперечував, він не наполягав. Мовчав. Усміхався.
Якось він завів мову про зірки, Всесвіт, властивості матерії. Мало що з того відклалося в голові. Але було в його словах щось ніби відблиск якихось недосяжних знань, ніби… Врешті він звернув усе на жарт, засміявся. Хоча це було чим завгодно, тільки не жартом.
Відтоді як я удостоївся його уваги, він у бесідах наших поводився неначе кіт, що торкає лапою їжака: з одного боку, з іншого — легко, м’яко… І все ніби чекав чогось, ніби сподіваргя щось од мене почути. І нарешті висока честь — запрошення до замку. Його замку.
Про той замок, як і про його господаря, говорили всіляко. Здебільшого пошепки. А де найкраще виловити чутки? У корчмї, звісно.
У замку, казали, ніхто сторонній не бувяв. Звідки ж тоді моторошні чутки? Хтось таки бував. Але той, хто бував, мовчав намертво — ні півсловом, ні натяком… А чутки? Хтось прохопився. Але хто не вмів тримати язика — помирав. Ні, не помирав — зникав. Куди — невідомо… Туди, “де світло завжди в німоті і завиває глибочінь морська, коли двох вихорів лютує ворожнеча. То вітер з пекла, відпочинку він не знає, мчить сонми душ людських серед пітьми і мучить їх, катуючи в обіймах…”
Гаразд, спробувати з іншого боку… Чи далеко до замку? Ніби й близько, але без запрошення туди не дістав тися. Чому? А хто ж його знає. Ось дорога, виїздиш з міста, монастир ліворуч, виноградники праворуч, потім ліс, і дорога нікуди не звертає, де там заблукати; а потім побачиш удалині замок, вежі та стіни. Всі знають цю дорогу… Ну й прямуй собі, куди їхав. А до замку звернути — і знову опинишся там, звідки виїхав: монастир, виноградники. Якщо схочеш іще раз спробувати — всяке може трапитись. У туман потрапиш чи в сусідньому містечку опинишся, а іноді й подалі. Одного ось у Мадрід закинуло. Задрімав він у сідлі, а коли очі розплющив — будинки високі, вулички вузенькі, бруківка, кінь змилений. “Де я?” — питає. “У Мадріді”. Тут тільки дурень не зрозуміє, що й до чого. Перехреститись треба, діву Марію згадати — і додому тихенько. Але ж ви знаєте наших іспанців — у багатьох гордість попереду розуму ходить. Воно й непогано, інакше як би ми колись відстояли свій півострів від маврів, а нині он скільки країн підкорили. Але ж і розуміти не гріх, коли та перед ким сміливість виказувати. Такий ото сміливець диявола згадає, пекло та іншу всячину і — вперед, на штурм. Тільки нікому не щастило. То кінь понесе, то на самого раптом такий жах нападе, що… А то й пам’яті на якийсь час позбудешся. Якщо ж людина просто їде, у своїх справах, їй нічого не станеться.
Можна, звичайно, в місті хазяїна замку порозпитувати. А що запитаєш? Чому в мене кінь сказився? Чому до тебе без запрошення приїхати не можна? Сміх, та й годі… Не порозмовляєш з ним дуже. Ні, не шпага, шпага пусте… Сам не розмовляв, про що такому донові розмовляти з корчмарем, а бачив сміливців, що пробували, — як овечки ставали. Чому? В них і спитайте. Страшна людина він, господар замку, якщо взагалі… людина. А як і людина, то вже напевне за ним стоїть хтось, не проти ночі казати… Кажете, куди дивиться мати наша, свята церква? А звідки вона дізнається? Хоча — ваша правда, що корчмар знає, вона таки теж знає. Більше знає, це так. Але корчмар знає і мовчить, ми з вами, шляхетний доне, ні про що не говорили, я не казав, а ви не слухали, так для обох ліпше буде. Розумію, ви нікого не боїтесь, ви шпагою від усіх відіб’єтесь, а я… Звісно, ви порядна людина, відразу видно, тільки тому я… Так, з вашого дозволу ще трохи вип’ю, пити з вами — для мене велика честь… Та й що там я знаю, теревенив більше, вигадував… Не доведе мене до добра язик мій, ой, не доведе. Церква знає багато, але її обізнаність можна на деякий час приспати. Ні, не лише золотом, хоча й золотом теж. Ось був тут не так давно такий чернець — брат Боніфацій. Ревний та лютий був інквізитор, чимало люду на його совісті… Тьху, що це я? Багато заслуг було в нього перед церквою, пошаною користувався, дарунків не брав і жалю не знав. Звісно, відьом і єретиків нічого жаліти, але дуже він був нещадним. От і в це діло він поліз, “узяв слід”, як сам казав. Нібито й потрапив він туди, а повернувся геть недужим. Оклигав, проте сам на себе став не схожим. У монастирі живе, пташок годує, кошенят і собачок доглядає. Були
