Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон

Він виймає з нагрудної кишені золотий годинник і дивиться, котра година.

— Час спливає, на мене тисне розклад, — каже він і бере тростину, яку залишив біля дверей. — Зазвичай я не втручаюся в такі речі, але є дещо, що вам треба знати, перш ніж ви перечепитеся через власну шляхетність. Анна пам'ятає з минулого циклу більше, ніж каже вам.

Рукою в рукавичці він підіймає моє підборіддя; його обличчя так близько до мого, що я чую його дихання за маскою. У нього блакитні очі. Старі, сумні блакитні очі.

— Вона вас зрадить.

Я розкриваю рот, щоб заперечити, але мій язик занадто важкий, щоб ворушитися, і останнє, що я бачу: Чумний Лікар зникає за дверима — велика згорблена тінь, що тягне на собі весь світ.

28

День п'ятий

(продовження)

Життя тисне на мої повіки.

Я кліпаю очима раз, вдруге, але тримати їх розплющеними боляче. Голова наче розколоте яйце. Горло видає звук — щось середнє між стогоном і скавчанням, хрип тварини, що потрапила в пастку. Я намагаюся підвестися, але біль схожий на океан, що хлюпає навколо мого черепа. Мені бракує сил встати.

Спливає час; не знаю, скільки саме. Та й не такий це час. Я спостерігаю за тим, як мій живіт здіймається та опускається, а переконавшись у тому, що він здатен робити це без моєї допомоги, я змушую себе сісти й спертися на потріскану стіну. На мій превеликий жаль, я знов у Джонатані Дербі, лежу на підлозі дитячої кімнати. Осколки розбитої вази всюди, у тому числі й у шкірі моєї голови. Хтось, певно, вдарив мене по голові, коли я виходив від Стенвіна, а потім сховав мене.

«Лист, бовдуре!»

Я мацаю рукою в кишені, шукаючи лист Фелісіті та поцуплений у Стенвіна гросбух, але вони зникли, а разом із ними й ключ від скрині Белла. Залишилися лише дві таблетки, що мені дала Анна, досі загорнуті в блакитній хусточці.

«Вона зрадить тебе».

Чи не могла це вона мене вдарити? Попередження Чумного Лікаря важко зрозуміти неправильно, але хіба можна відчувати до ворога таке тепло, таку спорідненість? Можливо, Анна дійсно пам'ятає з попереднього циклу більше, ніж визнає, але якщо її спогади обов'язково зроблять нас ворогами, навіщо я перетягнув з одного життя в інше її ім'я, знаючи, що бігатиму за ним, як собака за хвостом? Ні, якщо на мене й чекає зрада, то вона є наслідком мого пустого обіцяння, а це можна виправити. Мені треба знайти правильний спосіб сказати Анні правду.

Проковтнувши сухі таблетки, я підвожуся, хапаючись за стіну, а потім важкими кроками повертаюся до кімнати Стенвіна.

Охоронець досі лежить непритомний на ліжку, світло за вікном тьмяніє. Глянувши на годинник, я бачу, що вже шоста вечора, а це означає, що мисливці, в тому числі Стенвін, мають уже йти додому. Цілком можливо, що вони вже йдуть по газону, або навіть здіймаються сходами.

Треба забиратися звідси, поки шантажист не повернувся.

Навіть після прийняття таблеток у голові паморочиться, світ наче висковзує з-під мене, коли я продираюсь східним крилом і відсуваю завісу, за якою сходовий майданчик над вестибюлем. Кожний крок для мене битва, доки я не падаю у двері доктора Діккі, мало не вирвавши йому на підлогу. Його кімната така сама, як і решта кімнат у цьому коридорі: біля однієї зі стін стоїть ліжко з пологом, а навпроти нього — ванна та раковина за ширмою. На відміну від Белла, Діккі влаштувався як вдома. Усюди портрети його онуків, на одній зі стін висить розп'яття. Він навіть постелив маленький килим — певно, щоб не ставати на холодні мостини вранці.

Для мене таке добре знання себе є дивом, і я витріщаюся з відкритим ротом на пожитки Діккі, тимчасово забувши про свої поранення. Взявши в руки зображення його дітей, я вперше думаю про те, чи чекає на мене якась родина за межами Блекгіту: батьки або діти, друзі?

Злякавшись кроків у коридорі, я впускаю сімейний портрет на столик, і ненавмисно розбиваю скло. Кроки проминули без пригод, але збагнувши цю небезпеку, я починаю рухатися швидше.

Лікарський саквояж Діккі стоїть під ліжком; я витрушую його вміст на матрац: пляшки, ножиці, шприци, бинти. Останнє, що звідти вивалюється — Біблія Короля Джеймса; вона падає на підлогу розкритою. Так само, як і в тій, що була в кімнаті Себастьяна Белла, ця має слова та абзаци, які підкреслено червоним чорнилом.

«Це шифр».

По обличчю Дербі розповзається хижа посмішка — він упізнав іншого пройдисвіта. Я припускаю, що Діккі є фінансовим партнером у наркотичному бізнесі Белла. Не диво, що він так піклувався про майно доброго доктора. Його турбувало, що той скаже.

Я пирхаю. Ще один секрет у будинку, де їх до біса, але це не той, який мене сьогодні цікавить.

Знайшовши в купі на ліжку бинти та йод, я йду з ними до раковини й починаю надавати собі медичну допомогу.

Ця операція не дуже делікатна.

Кожного разу, коли я виймаю черговий осколок, з-поміж пальців тече кров, вона стікає по обличчю та крапає з підборіддя в раковину. Сльози болю сліплять мене; на ті півгодини, впродовж яких я розбираю свою порцелянову корону, світ стає нечітким і пекучим. Моєю єдиною втіхою є думка про те, що Джонатанові Дербі це має бути так само боляче, як і мені.

Коли я переконався, що вийняв усі осколки, я починаю обмотувати голову бинтами, закріпляти їх булавками, а потім оглядаю свою роботу в дзеркалі.

Бинти виглядають добре. Я виглядаю жахливо.

Обличчя бліде, очі порожні. Сорочка забрьохана кров'ю, тому я знімаю її, залишивши на собі жилет. Я зруйнована людина, я рвуся по швах. Я відчуваю, як розплітаюся.

— Якого дідька! — скрикує на порозі доктор Діккі.

Він щойно повернувся з полювання, наскрізь мокрий, тремтить і сірий, як попіл у каміні. Навіть вуса обвисли.

Я стежу за його ошелешеним поглядом, уявляю, ніби бачу цей