Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

«Швидше, швидше, — вистукувало серце мисливця. — Як я міг затриматися біля дощовика?.. Швидше, швидше!..»

Йдучи навпомацки, Гуро перевірив свою зброю. Рев усе наближався і дужчав. Тунель ще раз круто повернув — і перед Гуро відкрився темний отвір. Промінь прожектора потонув у глибині його, нічого не вихопивши з мороку. Це була велетенська печера.

Гуро почув, як пролунав постріл. У відповідь на постріл рев розлігся з новою силою. Потім пролунало ще кілька пострілів з різними проміжками часу між ними. І знову грізний рев.

Далі виразно почувся глухий стогін. Гуро вже вбіг у печеру, що чорним проваллям лежала нижче тунелю. Мов у відповідь на стогін, велетенська печера наповнилася мінливим; блакитним сяйвом, яке лилося з усіх боків. Промінь прожектора Гуро вихоплював з пітьми окремі шматки скель, брили землі, якихось дивних тварин. І нарешті Гуро побачив те, що шукав.

На віддалі десяти-п’ятнадцяти метрів від нього внизу, коло стіни печери, на брилі лежала людина в скафандрі. Вона безсило схилила круглий шолом на руки, поруч із нею лежала гвинтівка. Людина лежала нерухомо, як мертва. Це був Василь.

І вздовж тієї ж стіни до завмерлого, мабуть, непритомного юнака підповзала велетенська потвора. Довгі, тонкі вуса звивалися в повітрі над Василем. Ось піднялась передня лапа з гострими страшними зубцями, схожа на велетенський гребінь.

Тонкий, довгий вус торкнув нерухому постать у скафандрі.

І широка гребенеподібна лапа з блискавичною швидкістю майнула в повітрі…

Микола Петрович, нарешті, підвів голову від складного рисунка, який він довго й старанно креслив на папері. Сокіл, що весь час уважно стежив за рухами руки Риндіна, перевів погляд на академіка.

— Отже, — непевно проговорив він, — виходить…

Риндін задумливо поглянув на нього, на рисунок, знов на Сокола. І лише після цього повільно відповів:

— Нічого втішного не виходить, дорогий Вадиме. Нічого втішного!

Він неуважно зробив олівцем кілька широких рисок біля рисунка, немов випробовуючи олівець. І продовжував, водночас проводячи олівцем по паперу такі ж самі риски, наче підкреслюючи свої слова:

— Ось мої висновки. Ракета стояла раніше непогано. Василь… — Академік важко зітхнув. — Василь правильно помітив, що з того положення стартувати було просто. Дати кілька вибухів, почати рух — і ракета пішла б угору. Правда, тут був би певний риск, старт не можна було б назвати безпечним, але в усякому разі це було можливо. Тепер, після візиту потвори, що надумала бавитись нашим кораблем і перекидати його з боку на бік, ракета змінила положення. Вона загрузла носом у ґрунт, підняла хвіст угору. Дюзи дивляться в небо. Зробити вибухи — значить загрузнути ще більше в ґрунт. Розумієте?

Сокіл мовчав.

— Звісно, нам ще рано думати про відліт. Ми нічого поки що не знайшли… хіба що загубили. Поживемо — побачимо. Може, ще якесь страховище побажає погратись кораблем і поставить його як слід, — пожартував Микола Петрович. Але Сокіл навіть не всміхнувся.

Він сидів нерухомо і крутив пасма волосся, що спадало йому на лоб. Ось він взяв свої окуляри, протер їх, надів і уважно подивився на Риндіна.

— Миколо Петровичу, — мовив він, нарешті, — а чи не можна буде, скажімо, підкопати ґрунт під ракетою… розбити його, щоб ракета стала рівніше? Хочете, я подивлюся?

Риндін уважно поглянув на Сокола.

— Чи не завчасно, Вадиме? Повторюю, нам поспішати нема куди. Ще встигнемо. Чи вас уже назад, на Землю тягне?

Сокіл завагався:

— Ні, не те… не те, Миколо Петровичу.

— А що ж?

— Я скажу вам відверто. Мені здається, що я не роблю всього, що міг би зробити. Ну, так би мовити, працюю не на повну потужність… Ви скажете — наукові завдання? Знаю, розумію… Але цього замало тепер, коли Гуро зайнятий розшуками Василя, і на вас звалилося стільки різних обов’язків… хіба я не бачу?..

Сокіл помітно хвилювався. Він підвівся, пройшовся по кімнаті, знову сів на місце — і знову підвівся:

— Ну, от, скільки ви, Миколо Петровичу, вже не спите ночей, шукаючи засобів звільнити ракету з-під скель? Ні, Миколо Петровичу, не заперечуйте, не треба, адже я прекрасно бачу, як вам трудно! А мені — здоровому, міцному, молодшому від вас, ви залишаєте тільки наукову роботу?..

— Хіба вона не важлива, Вадиме? — лагідно зауважив Микола Петрович. — Хіба це не найголовніше наше з вами завдання — відшукати й привезти на Землю інфрарадій і ультразолото?

— Та хто ж заперечує, Миколо Петровичу! Все дуже важливе! Але, скільки я розумію, вся наша наукова робота може стати марною, якщо ми не знайдемо засобу звільнити ракету, відкрити їй шлях у небо, щоб вона могла привезти додому, на Землю, на Батьківщину те, що ми знайдемо тут для нашої країни, для нашого народу. А становище з ракетою дуже складне, тут не може бути двох думок. І я хочу, прошу вас, наполягаю, щоб ви, Миколо Петровичу, використали й мою допомогу, цілком і повністю використали мої сили — від розрахунків до практичних спроб. А наукова робота — будьте певні, з нею все буде гаразд, я не послаблю її! Я ж не на курорт прилетів, встигну ще відіспатися… ну, благаю вас, Миколо Петровичу, навантажуйте мене чим завгодно!

Риндін слухав Сокола уважно і спокійно. Він помовчав хвилинку.

— Сідайте, Вадиме, — відповів він. — Я розумію вас. Ви — щира, хороша людина. Справжній товариш. Але хвилюватися немає підстав. Я поділюся з вами своїми думками. Можливість звільнити ракету є!

— Яка?