Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

— Мої друзі! Незабаром ваші іспити випускні. Та ще лишається один-єдиний, останній іспит — іспит життя. Найважчий. Тривожуся, чи зумів підготувати вас до нього?

Катя Гірка мовчки вийшла з-за парти, поцілувала мене. Всі кинулися вслід за нею, обнімали мене, щось галасуючи. Я, здається, плакав від розчулення й наприкінці вечора попросив, щоб вони за день-два написали останній свій шкільний твір на тему «Нащо живе людина?» Не для оцінки, а на пам’ять своєму вихователю.

Якесь солодке спустошення. Я ніби бджола, яка наліталася над полями, над квітучими луками, обважніла од нектару, а потім віддала його у спільний вулик, а сама, втомлена й порожня, знову готується до нелегкого польоту.

Будуть нові діти, нові обличчя, нові серця. Чи замінять вони цих — неповторних, єдиних? Адже кожен з них — сльозина моєї муки, сміх моєї радості, мовчання моєї тривоги.

Минуло три дні. На моєму столі зошити вихованців. На кожній палітурці напис: «НАЩО ЖИВЕ ЛЮДИНА?»

Хвилююся, відкриваючи палітурки, ніби двері до таємничого світу; що побачу там, чи є там паростки з тих зернин, котрі сіяв і поливав, чи розростаються вони, чи готові до суховіїв, морозів і гроз?

Нащо живе людина? Мені інколи здається, що слово безсиле, коли нема взаєморозуміння. Пишучи це, я сиджу в лісі на пеньку і намагаюся спіймати, загнуздати думку, передати її смисл і суть на папері… Де там!

Вона тане у високості, як імла, скаче іскрами, пурхає жар-птицею з рук. Лишається лише ніжний запах, попіл від щезлого полум’я, відлуння чудо-слова.

Та все ж таки щось лишається. І того лишку досить для вас, мій дорогий наставнику, мій батьку, бо ви, я це добре знаю, вмієте читати й там, де нічого не написано…

Нащо живе людина?

Щоб зв’язати воєдино все, все на світі: людину й сонце, зірки і птахів, метеликів і квіти, слово й мовчання.

Я вже давно дивувався, чому це так: існують розрізнені слова: «тихий, віяти, степ, лани». А приходить людина і ласкаво промовляє: «Тихесенько вітер віє, степи, лани мріють…»

І ми чуємо музику. І плачемо від дива. І завмираємо від щастя, що по нашій землі пройшов такий чудотворець слова.

Мій учителю, а хіба неможливо ВСЕ поєднувати так, як це робив Тарас Шевченко зі словами? Хіба неможливо, щоб у майбутті, коли ми побудуємо комунізм, люди стали поетами? Адже в зародку кожного з нас усе це вже є! Подумати тільки!

Виходить у поле сіяч — і лягає в землю золотиста строфа грядущого врожаю.

Ласкава рука садить у щедру землю ніжний саджанець — і дзвенить у просторі прозоро-зеленава гілка натхнення й краси, квіту й солодкого плоду.

Падає молот на розпечений метал, і на ковадлі жевріє орало чи залізна троянда.

Зустрічаються невідомі люди, і нова квітка дружби й любові дарується нашій планеті.

Мені часто ночами мариться такий світ, де нема муки й сваволі, грубощів та гниття. Де лише гармонія й поезія праці, творче горіння. Ви, напевне, смієтеся наді мною, вчителю? Скажете, у світі ще стільки горя й сліз, крові й смертей…

Так, я не сліпець, і знаю: доки плачуть іспанські сироти над полеглими батьками своїми, доки фашисти топчуть Європу, доки в світі вмирають від голоду діти в Африці, доки у в’язницях знемагають борці за свободу, треба нам готуватись до вирішальних боїв. І ми готуємося захистити свою країну і свою далеку мрію. І я й мої друзі, ваші вихованці, готові вступити у бій з ворогами. Для такої зоряної миті й живе людина, щоб ніхто у неї не вкрав, не розтоптав її мрію.

Нащо живе людина?

А для чого корінь?

А листя кому потрібне?

Щоб спіймати ласкавими долоньками сонячний дощ променів, перетворити його вкупі з теплими й небесними зливами в тужаву, тремтливу прозору плоть зеленого життя. Щоб розквітла на дереві, на кущі, на бадилині квітка.

А квітка навіщо?

Ой, це найсмішніше запитання. Хіба можна жити без квітів? Учителю, невже хтось може жити без квітів?

Я не вірю в це. Я не уявляю собі світу без квітів. Може, квітки на Землі були прелюдом людини. Ми ж вивчали ботаніку й знаємо, що раніше, в доквітковий період, на планеті жили тільки дракони й чудиська — жахливі рептилії: повзаючі, літаючі, плаваючі. А довкола — непролазні хащі хвощів, плавунів, папоротників. І жодної квіточки!

І тільки коли все те відмерло, саме тоді з’явилися на планеті квіти. Раптово. Ніби дарунок сонця. І ссавці завоювали землю, приготувавши стежку для людини. Чи не було це дією квітки — поява людини? Чи не помогли квітки своїми плодами, листям, запахами усунути драконів і сотворити людину? Чи не є ми — діти квіток? Чи не ждуть квіти від нас того ж самого — боротьби з потворностями життя і сіяння краси на Землі та інших планетах!

Може, ви усміхнетеся моїй мрії. Але я хочу вірити, що ми йдемо до такої епохи, коли люди стануть, як квіти, — прекрасні, всевідаючі, невмирущі, сонячні. Ми — будівники цієї епохи.