Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон
— А чому ви ставите ці питання? — питає він.
— Цікавість, — кажу я, а коли він не реагує на це, додаю: — Я сподіваюсь, що ці відповіді мені чимось допоможуть.
Він схвально буркає.
— Приємно бачити, що ви нарешті ставитеся до цього серйозно, — каже він. — Ну, що ж. За звичайних обставин ви потрапляєте у своїх носіїв у тому порядку, в якому вони прокидаються впродовж цього дня. Але на щастя для вас я втрутився в це.
— Втрутилися?
— Ми з вами вже проходили це багато разів, більше, ніж навіть я можу згадати. Цикл за циклом я ставив вам задачу розв'язати вбивство Івлін Гардкасл, і ви завжди зазнавали невдачі. Спочатку я вважав, що винні в цьому лише ви, але згодом збагнув, що порядок носіїв має значення. Приміром, Дональд Девіс прокидається о 3:19, що робить його вашим першим носієм. Але це нічого не дає, бо його життя таке привабливе. У нього в будинку є добрі друзі, родина. І замість прагнути втекти ви весь цикл намагаєтеся повернутися до його життя. Через це я поставив вам першим носієм ні до кого не прив'язаного Себастьяна Белла, — Чумний Лікар задирає штанину, щоб почухати гомілку. — А з іншого боку, лорд Ревенкорт не прокидається аж до 10:30, а це означає, що ви маєте в нього потрапити лише наприкінці циклу, коли спритність стає набагато важливішою, ніж інтелект.
Я чую в його голосі гордість, він схожий на годинникаря, що милується зробленим механізмом.
— Кожного циклу я експериментував, змінював порядок ваших носіїв, і зрештою прийшов до того, який ви проживаєте зараз, — каже він, шляхетно розводячи руками. — На мою думку, саме така послідовність дає вам найбільший шанс розв'язати цю загадку.
— То чому я не повернувся в Дональда Девіса так, як я повертаюся у дворецького?
— Бо ви змусили його йти тією нескінченною дорогою до селища майже вісім годин, і він виснажений, — каже Чумний Лікар, і в його голосі чутно докір. — Наразі він спить і спатиме до… — він дивиться на годинник. — До 9:38 вечора. А доти вас тягатиме поміж дворецьким та іншими носіями.
У коридорі скриплять мостини. Я думаю, чи не покликати Анну; це, певно, видно по моєму обличчю, бо Чумний Лікар осудливо цокає язиком.
— Невже ви вважаєте мене таким незграбою? — каже він. — Анна недавно пішла звідси, щоб зустрітися з лордом Ревенкортом. Повірте мені, я знаю розклад цього маєтку краще, ніж режисер знає своїх акторів. Якби була хоч мала ймовірність того, що нам завадять, мене б тут зараз не було.
У мене відчуття, що я його обтяжую, ніби я неслухняний учень, якого знов привели до кабінету директора. Учень, якого майже марно сварити.
Я раптом позіхаю: довго та гучно. Мій мозок затуманюється.
— У нас залишилося лише кілька хвилин до того, як ви знов заснете, — каже Чумний Лікар і плескає вдягненими в шкіряні рукавички долонями. — Якщо ви маєте до мене ще якісь питання, вам слід поквапитися.
— Чому Анна в Блекгіті? — швидко кажу я. — Ви сказали, що я прибув сюди за власною волею, на відміну від своїх суперників. Це означає, що вона тут всупереч своїй волі. Навіщо ви робите це з нею?
— Будь-які питання, окрім цього, — каже він. — Добровільна поява в Блекгіті надає певні переваги. Але є також і певні недоліки: вам недоступне те, що вашим суперникам зрозуміло інстинктивно. Я тут лише для того, щоб заповнити ці прогалини, але не більше. То як просувається розслідування вбивства Івлін Гардкасл?
— Вона — одна дівчина, — втомлено кажу я, намагаючись не заплющити очі. Медикаменти тягнуть мене своїми теплими руками. — Чому її смерть варта всього цього?
— Я можу спитати вас те саме, — каже він. — Ви пнетеся зі шкіри, щоб урятувати міс Гардкасл, хоча всі докази кажуть, що це неможливо. Чому?
— Я не можу дивитися, як вона помирає, не можу не пробувати завадити цьому.
— Це дуже шляхетно з вашого боку, — каже він, схиливши голову набік. — Тому я відповім у такому самому дусі. Убивство міс Гардкасл ніколи не було розв'язане, і на мою думку це неможна так залишити. Така відповідь вас задовольняє?
— Когось убивають кожного дня, — кажу я. — Виправлення однієї кривди не може бути єдиною причиною всього цього.
— Чудове зауваження, — каже він і схвально аплодує. — Але хто може стверджувати, що немає сотень таких, як ви, хто шукає справедливості для тих душ?
— А вони є?
— Навряд чи, але хіба це не чудова думка?
Я відчуваю, що мені важко слухати, повіки стають важкими, кімната навколо мене наче тане.
— Боюсь, часу нам залишилося мало, — каже Чумний Лікар. — Я маю…
— Зачекайте… Мені треба… Чому… — мої слова наче в'язнуть у роті. — Ви спитали мене… Спитали… Мій спогад…
Чується шурхіт тканини: Чумний Лікар підводиться на ноги. Взявши зі столика склянку води, він виплескує його мені в обличчя. Вода холоднюча, тіло смикається, наче батіг, я повертаюся в себе.
— Прошу вибачити, зазвичай я так не чиню, — каже він, витріщившись на пусту склянку, вочевидь дивуючись зробленому. — Зазвичай я в цьому місці дозволяю вам заснути, але… Ви мене заінтригували, — він повільно ставить склянку. — Що ви хотіли в мене спитати? Будь ласка, обирайте слова обережно, вони мають вагу.
Вода пече мені очі, крапає з губ, вогкість поширюється по моїй бавовняній сорочці.
— Коли ми вперше зустрілися, ви спитали мене, що я пам'ятав, коли прокинувся Беллом, — кажу я. — Чому це має значення?
— Кожного разу, коли ви зазнаєте невдачі, ми обнуляємо ваші спогади й починаємо новий цикл, але вам завжди вдається зачепитися за щось важливе, за, так би мовити, підказку, — каже він, витираючи воду з мого чола хусточкою. — Цього разу це було ім'я Анни.
— Ви сказали, що вам шкода, що це воно.
— Саме так.
— Чому?
— Окрім порядку ваших носіїв, на те, як перебігає цикл, сильно впливає також те, що ви вирішуєте запам'ятати, — каже він. — Якби ви запам'ятали Лакея, ви почали б шукати саме його. Це, принаймні, було б корисно. Натомість ви прив'язалися до Анни, своєї суперниці.
— Вона мій друг, — кажу я.
— У Блекгіті ніхто не має друзів, пане Бішоп, і якщо ви досі цього не затямили, боюсь, для вас немає надії.
— Чи мо… — снодійне знову тягне мене. — Чи можемо ми втекти вдвох?
— Ні, — каже він, складаючи мокру хусточку та повертаючи її в кишеню. — Одна відповідь — один вихід,
