Загублений світ - Артур Конан Дойль
Маленькі червоношкірі воїни жадібно слухали свого вождя, а коли він скінчив, вибухнули захопленими лементами і всі як один зметнули списи в повітря. Його батько запитав нас про щось, показуючи у бік лісу. Лорд Джон знаком запропонував йому почекати і звернувся до нас.
— Ну, вирішуйте кожний сам за себе, — сказав він. — Я особисто не проти звести рахунки з тими мавпами, і якщо справа скінчиться тим, що вони будуть стерті з лиця землі, то ця сама земля тільки покращає після такої операції. Я піду з нашими новими друзями і не залишу їх до переможного кінця. А ви що скажете, юначе?
— Звичайно, я з вами!
— А ви, Челленджере?
— Можете розраховувати на мою допомогу.
— А ви, Саммерлі?
— Ми все далі і далі відхиляємося від мети нашої експедиції, лорде Джоне. Запевняю вас, я зовсім не для того залишив професорську кафедру в Лондоні, щоб очолювати набіг червоношкірих на колонію людиноподібних мавп.
— Так справді, як ми низько впали! — з посмішкою сказав лорд Джон. — Але нічого не вдієш, так склалися обставини. Ну, ми чекаємо вашої відповіді.
— Це досить сумнівна витівка, — не здавався Саммерлі, — але якщо ви всі підете, мені хоч-не-хоч доведеться йти за вами.
— Виходить, вирішено, — сказав, лорд Джон і, повернувшись до старого вождя, ствердно кивнув і поплескав долонею по гвинтівці.
Старий потис усім нам руки, а його одноплемінники вибухнули ще більш захопленими лементами.
Виступати в похід було вже запізно, й індіанці нашвидку розбили табір. Усюди зайнялися, задиміли багаття. Невелика група пішла в джунглі і повернулася, женучи перед собою молодого ігуанодона, в якого теж сиділа асфальтова наліпка на плечі. Один індіанець підійшов до нього і розпорядився, щоб його прирізали, і ми тільки тоді зрозуміли, що величезні ігуанодони є власністю тубільців, як у нас рогата худоба. Отже, загадкові асфальтові плями були всього-на-всього чимось на зразок тавра. Ці тупі травоїдні істоти, наділені крихітним мозком, відрізняються такою безпорадністю, незважаючи на свої величезні розміри, що з ними може справитися і дитина. Не минуло і декількох хвилин, як ігуанодона оббілували, і шматки м’яса вже присмажувалися на багаттях разом з якоюсь рибою із великою лускою, що індіанці наловили в озері, пустивши в хід списи замість острог.
Саммерлі ліг на обмілину і заснув, а ми утрьох подалися бродити берегом озера, палаючи бажанням довідатися якнайбільше про цю надзвичайну країну. Разів зо два на нашому шляху траплялися ями з такою ж синьою глиною, як на болоті птеродактилів. Ці загаслі вулканічні кратери чомусь страшенно цікавили лорда Джона. Челленджер теж знайшов щось гідне його уваги — це був грязьовий гейзер, що сильно бив, струмені його так і кипіли бульбашками, які виділяли якийсь невідомий нам газ. Челленджер опустив у гейзер порожню тростину, підніс до неї сірник і, наче школяр, закричав з радості, коли підпалений газ вибухнув і запалав синім вогнем. Потім він приладнав до тростини шкіряний кисет, наповнив і його газом і запустив у повітря. Цей експеримент привів професора в ще більший захват.
— Пальний газ! Та який — легший за повітря! Тепер я впевнений, що в ньому міститься значна кількість вільного водню. Почекайте, друзі мої! Джордж Едуард Челленджер ще не вичерпав усіх своїх можливостей. Великий розум завжди змушує природу служити собі. Ви ще переконаєтеся в цьому на власні очі! — Він гордовито випнув груди, але так і не поділився з нами своїми таємними задумами.
Що стосується мене, то берег здавався мені мало цікавим порівняно із самим озером. Поява індіанців і шум стоянки розполохали все живе в його околицях, і ніщо не порушувало тиші, що стояла навколо нашого табору, якщо не зважати на декількох птеродактилів, які ширяли високо в небі, виглядаючи падло. Але блідо-рожеві води центрального озера жили своїм життям. Чиїсь величезні аспідно-чорні спини і зубцюваті плавці раз у раз здіймали срібні бризки над водою і знову зникали в глибині. Піщані обмілини кишіли потворними істотами — чи то величезними черепахами, чи то ящірками, і серед них нам особливо впало в око одне чудовисько — плоске, як шкіряний клапоть, воно смикалося усією своєю поверхнею, що відливала жирними відблисками, і повільно повзло по піску. Час від часу з води раптом виростали голови якихось змієподібних істот, що, граціозно звиваючись, пливли в комірці з піни і з таким самим пінливим шлейфом позаду. Але, як виявилося, це були зовсім не змії. Одна така істота вилізла на пісок неподалік від нас, і ми побачили, що довга шия переходить у неї в циліндричний тулуб з величезними перетинчастими плавцями. Челленджер і Саммерлі, що вже приєднався до нас, шаленіли від захвату і подиву.
— Плезіозавр[56]! Прісноводний плезіозавр! — скрикнув Саммерлі. — І я бачу його на власні очі! Мій дорогий Челленджере, хто із зоологів може похвалитися таким щастям?
Настала ніч, багаття наших червоношкірих союзників уже червоніли в темряві, коли нам, нарешті, вдалося забрати обох професорів від їхнього первісного озера, що їх зачарувало. Але, навіть лежачи на березі далеко від води, ми продовжували чути сплески і пирхання велетенських чудовиськ, які жили в його глибинах.
З першими світанковими променями весь табір був на ногах, і за годину ми виступили в наш нечуваний похід. Я часто мріяв дожити до тієї хвилини, коли мене пошлють військовим кореспондентом на фронт. Але який мрійник міг би уявити собі кампанію, подібну до тієї, яку доля послала мені! Отже, приступаю до свого «першого повідомлення з театру воєнних дій».
За ніч наші сили поповнилися новими загонами тубільців, так що до ранку в нас налічувалося вже до п’ятисот воїнів. Уперед були вислані розвідники, а за ними зімкнутою колоною рухалися головні сили. Ми піднялися пологим схилом, зарослим чагарником, і вийшли до джунглів. Списники і лучники розсипалися нерівним ланцюгом уздовж узлісся. Рокстон і Челленджер зайняли місця на правому фланзі, я і Саммерлі — на лівому. Отже, ми, озброєні за останнім словом збройної техніки, вели в бій дику орду кам’яного віку.
