Хто ти? - Олександр Павлович Бердник
«ДОРІВНЯТИСЬ ДО СЕБЕ!»
(З щоденника Громограя)
«…Провели чудовий вечір «Мрія про грядуще». Було багато гостей — учителі з середньої школи, новий завклубом Горенко з дружиною, нашою вчителькою, трактористи, кілька молодих дівчат — доярок, навіть голова колгоспу Герасим Степанович причвалав, одягнувшись для такого випадку в шевйотовий костюм.
Я сказав присутнім коротке вступне слово:
— Любі діти, дорогі гості! У клекоті життя мало хто задумується, а що ж означає саме поняття: жити? Звичайно, багато людей посміються над таким запитанням. Жити — значить працювати, дихати, рухатись, їсти. Але і тварини, й комахи теж рухаються, дихають, їдять. Людина має над ними велику перевагу, чудовий дарунок — привілей мислення, розуму, мрії, фантазії. Людина перша серед усіх живих істот задумується над своїм покликанням, призначенням. Якщо в зерні рослини життя проявляє спою глибинну сутність позасвідомо, то мисляча людина збагнула, що жити — це вічно мінятися, трансформуватися, покращуватися самому і покращувати все довкола, руйнувати нікчемне й формувати нове, позитивне, бачити прекрасне в довколишніх явищах і об’єднувати його в цільність, у гармонію буття. Ми збагнули, що людина — бездонна можливість творення і мрії, прагнення й осягнення. Жити — це виявити в собі неосяжні можливості, або, як прекрасно сказала Леся Українка, ДОРІВНЯТИСЬ ДО СЕБЕ!
Лише тепер, після Великого Жовтня, мільйони дітей дістали можливість мріяти про найголовніше: про своє покликання, здійснювати найважливіше — дорівнятись до себе! Бо раніше, при панській сваволі й церковній темряві нас заганяли у реліґійно-містичні загороди, принижували, застрахували, змушували стати на коліна перед грізним паном, суддею, попом, жандармом, обплутували павутиною міщанських забобонів, реакційних ідей.
І ось тепер ми вільно збираємось для обговорення питання, яке тисячоліттями хвилювало великі уми й серця: якою стане людина, як зміниться світ від нашої праці, творчості, які можливості відкриваються перед нами після нашої революції.
У нас нема певної проґрами вечора. Регламент відсутній. Якщо виступаючий говоритиме цікаво — хай говорить скільки захоче, якщо нецікаво, нудно, — ми його зупинимо. Домовилися?
— Згода! — радісно заплескали в долоні мої вихованці.
— Анархія, — закрутив головою голова колгоспу. — Такого туману ти напустив, Іване Йвановичу, що сам чорт ногу зломить. Смисл життя! Дорівнятись до себе! Те, що дідам нашим було просто, ти затуманюєш. Жити — це просто жити.
Вихованці відверто засміялися, не стримали посмішок і гості. Голова завважив це, набичився.
— А що, хіба не так кажу? Треба працювати, виконувати плани — буде більше хліба, м’яса, молока, то буде і все інше, книги там усякі, кіно, концерти чи гуляння… Якщо ж тільки мріяти, в рожеві тумани поринати, то дідька лисого вимрієш, а не майбутнє. Хіба неправду кажу?
— Хто хоче відповісти Герасиму Степановичу? — запитав я серйозно.
Підвівся Толя Вогник, мовчки озирнув зал. Усі здивовано дивилися на нього. Ця хвилинна тиша ніби пробудила щось у душах присутніх, у багатьох очах спалахнули вогники очікування. Я теж ніби вперше подивився на свого улюбленого вихованця. Високий, гінкий, як молоде деревце, він здавався вже цілком дорослим, зрілим. Дві гасові лампи давали обмаль світла, і все ж їхні відблиски, мов зорі, мерехтіли в його темних, як дві кринички, очах. Він звів погляд угору, під склепіння шкільної обсерваторії, яку ми побудували на горищі головної будівлі. І мабуть, саме в цю мить мовчання присутні відчули всю Дивність, казковість, винятковість нашої зустрічі. Очі Ціолковського усміхалися з портрета, підбадьорювали, і я завважив, як Толя на хвильку торкнувся своїм поглядом вченого. Потім взяв зі стіни свою кобзу і раптом сказав:
— Спочатку я заспіваю пісню. В ній — те, про що я думаю.
І він заспівав — тихо, тривожно, схвильовано:
Вічна тайна кличе нас, Вічна тайна кличе. Птаха-вожака наказ В просторі курличе: — Вилітайте в рідний край. Всі, хто має крила, Жде нас ясний небокрай, Жде Вітчизна мила. Таємниці поклик чуть В обрії іскристім, Крила лебедів несуть У висоти чисті. Розривай завісу сну, Ніби павутину. Линь у неба глибину, В долю лебедину…Так же раптово, як почав, Толя й обірвав свій спів, і як досвідчена людина, а не підліток, промовив:
— Усе, що сказав Герасим Степанович, — правильно. Але то правда однієї тільки миті, тієї, коли ми, справді, повинні косити, доїти, сіяти, копати, орати, їсти. Голодному — одна думка: наїстися! Але навіть голодний одвернеться від вишуканих страв, досхочу наївшись. А ми давно вже не голодні й не холодні. І тому жадібно прагнемо пізнати головну тайну, ради чого з’явилися в цей світ. Гарно сказав Іван Іванович, повторивши слова Лесі: дорівнятись до себе! А як це важко, бо ми й самі
