Князівство Трояндового Хреста - Марчін Швьонтковський

почав сповзати зі стапеля, спочатку на кілька метрів, а потім все швидше і швидше, поки ніс не вдарився об воду з пронизливим брязкотом, і галеон з неймовірною швидкістю не занурився у воду. У Катаріни склалося враження, що це тривало менше, ніж одна мить. Робітники верфі кинули мотузки і почали тікати від величезної хвилі, яку здійняв корпус, що мчав, - здебільшого безуспішно. Лише тим, хто стояв біля корми, вдалося уникнути того, щоб промокнути наскрізь. Човни, що стояли на якорі біля стапеля, сильно гойднуло, як і сам корабель, на мить балансуючи на межі рівноваги. Дівчина затамувала подих, побачивши, як борт нахилився небезпечно близько до поверхні води, і полегшено зітхнула лише тоді, коли судно важко осіло на кіль, все ще м'яко погойдуючись в останніх спазмах удару. З човна човнярі стрибнули у воду і почали миттєво підніматися по мотузках по бортах, щоб взяти корпус під контроль і підчепити його на гак буксиру.

– Я урочисто надаю цьому кораблю ім'я "Амелія"! - вигукнув де Ґрефф.

– В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, - підхопив пастор, і всі присутні відповіли хором "Амінь!".

Катаріна не розтулила рота, продовжуючи дивитися, немов зачарована чудовим видовищем. Тільки тепер, коли корабель був у воді, вона помітила багато різьблені деталі корми і красиву позолочену прикрасу під бушпритом з левом – символом Республіки. Дівчина була настільки захоплена тим, на що дивилася, що не помітила, як платформа спорожніла і де Ґрефф, Генріх та інші присутні зникли, попрямувавши до своїх карет. На платформі залишився лише один чоловік у сірому камзолі з рожевого кольору кризом; він тримав у руках високого капелюха голландського крою. Однак він дивився не на "Амелію", а на пляж, де стояли недобудовані кораблі. За мить він повернувся до дівчини й усміхнувся.

– Перший спуск? – запитав він.

Катаріна кивнула, і чоловік підійшов до неї. У нього було кругле, лагідне обличчя, великі руді вуса і такого ж кольору волосся, зачесане назад.

– Це буде чудовий корабель. Хоча я б волів, щоб він мав сотню лаштів[26] вантажопідйомності, а не сотню гармат.

– Ви купець?

– Абрахам Віллаерт, дуже приємно.

– Катаріна фон Бессерер, – вона присіла у кніксені.

– О, ви німкеня?

– Так. Я не дуже часто мала справу з морем. Але ви вже не вперше на подібному спускові, чи не так?

– Чесно кажучи, я тут випадково, – він засміявся. – Мене пропустили на церемонію по знайомству. Приїхав, щоб перевірити правдивість приказки про те, що панське око коня робить товще.

– Що ви маєте на увазі?

– Бачиш отой корпус з грушоподібними ребрами? – Він показав рукою на найменший зі стапелів на березі, той, що стояв найдалі. – Це мій корабель. Флейт, сто п'ять лаштів вантажопідйомності. Він попливе по зерно до Ґданська. Я назву його "Золота чайка".

– І ви також організуєте церемонію наречення?

– Так, звичайно. Зазвичай цим займається власник судна.

Дівчина була здивована.

– Я думала, що "Амелія", – сказала вона, показуючи підборіддям на корпус, що вже кишів суднобудівниками і велично погойдувався в такт хвилям, – це корабель віце-адмірала?

– Ні, ні, зовсім ні! – заперечив Віллаерт. – Де Віт – чиновник Республіки, а Республіка не має власних кораблів. Військові кораблі або орендуються, або винаймаються у купців та рантьє. Цей галеон належить бургомістрові де Греффу.

– Дивне рішення.

– Але економічно ефективне. Таким чином, державі не потрібно утримувати жахливо дорогий флот у мирний час, а військові кораблі можуть виступати в ролі торгових суден.

– А що з ним тепер стане? – Вона знову вказала на корабель. – Сподіваюся, я не набридаю вам запитаннями?

– Зовсім ні, я з радістю відповім на них! Суднобудівники відбуксирують його в порт, де він отримає щогли, такелаж і обладнання, а також провізію і команду. Потім він вийде в пробний рейс і лише після цього буде введений в експлуатацію, тож віце-адмірал чекатиме на свою іграшку ще щонайменше два-три місяці. А я на свою, – посміхнувся він ширше, – почекаю, мабуть, менше, бо то набагато простіша конструкція. Може, йонге мейшє теж прийде на мій спуск?

– Якщо дозволять обов'язки, – усміхнулася Катаріна у відповідь.

Купець був дуже люб'язний і охоче відповідав на всі її запитання про торгівлю і суднобудування, напевно, здивований, що жінка – і така молода – може цікавитися цим взагалі. Навіть якщо він і був здивований, то нічим не виказав цього. Він сам поставив їй кілька запитань про ситуацію в Німеччині, переважно про економіку – вона відповідала, як могла. Врешті-решт, він надів капелюха і сказав, що йому треба повертатися до своїх справ.

– Дайте, будь ласка, відповідь на ще одне запитання, – попросила Катаріна. – Де я можу зараз знайти бургомістра де Ґрефа?

– Мені здається, що він ще не покинув верф. – Віллаерт озирнувся і показав на скромний, майже бідний екіпаж, що все ще стояв біля причалу. – Це його повозка. Він має бути в конторі, он там, маленький цегляний будиночок з башточкою. Гарного дня, було дуже приємно познайомитися з вами!

– До побачення!

Купець відійшов, і Катаріна залишилася сама. Вона востаннє подивилася на корабель, який щойно відплив, буксируваний портовою галерою, і попрямувала у напрямку вказаного їй будиночка. Однак незабаром стало зрозуміло, що це буде не так легко, як могло здатися: стежка до будинку була вкрита мокрою багнюкою, змішаною з глиною, втоптаною сотнями черевиків, а йти треба було добру сотню метрів. Зазвичай вона б не заперечувала, але планувала справити гарне враження, тож перед виходом з дому вдягла сукню до підлоги та яскраві капці. Катаріна проклинала себе, намагаючись зробити хоча б крок, але одразу ж намочила край одягу в одній з калюж.

Хвилину вона боролася з собою, роздумуючи, чи не покликати когось, щоб хтось переніс її, не намочуючи ніг, через цю перешкоду на місцевості. Зрештою, роздратована ситуацією, Катаріна не витримала, в неї здали нерви. Вона просто залізла в багнюку і почала продиратися крізь неї, як через болото, матюкаючись, на чим світ стоїть. Коли вона дійшла до контори, весь низ її сукні, являв собою картину нещастя і відчаю. Сукня, обтяжена глиною і водою, втратила свій крій, а черевики промокнули і набули іржаво-коричневого кольору. З черговим прокляттям вона увійшла до будівлі і завмерла.

Будинок виявився