Епік - Конор Костик
— Так, це правда, — зітхнув BE. — Ох, не знаю. — Він підвівся й випростався, піднявши руки до сірого неба. — Якщо йти широким кроком, я зможу швидко дістатися до садиби Юдни й повернутися ще до сутінків. — BE рішуче зіскочив зі скелі, рінь зарипіла під черевиками. — Щасти тобі в грі, Еріку. Сподіваюся, ти врятуєш своє життя, і мені шкода, що твої плани пішли шкереберть.
* * *
Поява перших бруньок на обрізаних гілках дерев у Гоупському окрузі зазвичай була радісним періодом, бо звістувала про кінець зими і прихід справжньої весни. Крім того, на тій частині узбережжя весна часто була найприємнішою порою року, бо спекотне літо надто втомлювало. От і тепер свіжий вітерець повівав над маргаритками, кульбабами й жовтецем, що пробивалися крізь траву на полях, залишених під пасовисько.
А втім, Ерікові зміна пори року дала небагато радості. Настала пора, коли треба працювати всім разом, а він уперше переживав її сам, батько-мати були десь на іншому кінці світу. Почуття самотності посилювало й те, що вперше за довгі тижні він не міг розмовляти з ними навіть через посередництво гри. Відколи згорів «Білий Сокіл», не було й сліду Гаральдового персонажа, а материн персонаж перебував десь поблизу Ньюгейвена й не міг контактувати з Попелею, навіть якби вона не була в’язнем.
А на фермі у Рольфсонів панували смуток і пригніченість. Ерік побачив, як Інгеборг вигулює пса, вівчарку на ймення Гафні, поміж рядів оливок.
Інгеборг, на відміну од Сігрид, помахала йому рукою, щаслива, що бачить його, і в Еріка одразу поліпшився настрій.
— Дивись, — сказала вона, показуючи рукою. — Це часом не той камінь, на якому ти зламав свій зуб?
Ерік мимоволі намацав язиком половинку зуба.
— Атож, — трохи зніяковівши, усміхнувся він, знаючи, що вона дивиться на його щербату усмішку.
— Мені бракувало б цієї усмішки, якби ти полагодив зуба, — відповіла вона, немов прочитавши його думки.
— А ти не думаєш, що я через цей зуб видаюся бридким? — запитав він, жартуючи тільки наполовину.
— Еріку Гаральдсоне, ти дуже гарний і знаєш про це, — сміючись, вона поплескала його по щоках холодними білими долонями. В Еріка запаморочилось у голові, він на мить уявив, як обіймає її і пригортає до себе, відчуває всім тілом її струнку постать, цілує її. Та навіть якби він був певен, що вона не відштовхне його, тепер було не до обіймів.
— Де Б’єрн? — запитав Ерік.
— На пагорбі Огейл. Чудовий день для малювання.
— Він не розсердиться, якщо ми прийдемо?
— Ні. Я певна, що ні. Нам однаково слід поговорити й визначити плани. — Голос Інгеборг був оптимістичніший, ніж заслуговувала ситуація, і її впевненість мимоволі передавалася Еріку. Підібравши патичок, Ерік жбурнув його вперед на стежину, якою вони йшли, й завзятий Гафні миттю випередив їх.
Стежка закінчувалася, не доходячи до вершини пагорба, тож їм довелося дертися по камінню. Гафні обережно придивлявся, перше ніж перескочити за ними з каменя на камінь. Коли видерлись на останню брилу, перед очима відкрилося мальовниче узбережжя. Пагорб був височенький, і лани навколо скидалися на зелено-буру шахівницю — квадратики оливкових садів і пасовиськ. Хмари швидко мчали над головою, і їхні тіні гнались одна за одною нивами по дорозі до далекого моря, де вистеляли хвилі лискучими смугами срібла, й тікали за обрій.
Понакладавши каміння навколо мольберта, щоб той не хитався, Б’єрн сидів на стільчику з виразом сумлінної зосередженості. В Еріка полегшало на серці, коли він побачив, як приятель, такий кремезний і мускулистий, з такими сильними пальцями, обережно тримає пензля й кладе мазки на полотні, з головою поринувши в малювання. І Ерік, і Інгеборг замовкли, щоб не турбувати його, аж поки Б’єрн опустив руку і глянув на фарби.
Підійшовши ближче, Ерік побачив, що краєвид, зображений на полотні, похмуріший за реальний: хмари чорніші, земля темніша. Він, здавалося, більше говорив про душевний стан Б’єрна, ніж можна було розповісти словами.
— Привіт, Б’єрне! — першою підійшла до нього Інгеборг.
— Привіт, — мовив він, навіть не обернувшись.
— Привіт, Б’єрне!
— Привіт, Еріку! — Б’єрн почав витирати пензля.
— Нічого, якщо ми трохи побудемо з тобою? — запитала сестра. — Нам треба поговорити.
— Ні, — протягнув Б’єрн, — нічого. Цей пейзаж я закінчив.
Ерік сів на плаский камінь і грався вухами Гафні.
— Що сталося з тобою, коли решту нас полонили?
— Я від’єднався.
— Гм. Я теж думав про це. Але боявся: якби корабель потонув, я, знову повернувшись до гри, опинився б у каюті на дні моря і втопився б раніше, ніж зміг би вибратися на поверхню.
— Авжеж, авжеж, — поглянув на них Б’єрн, а потім, запишавшись собою, легенько всміхнувся: — Передусім я вдягнув свого воднодишного шолома.
— Ох, звичайно! — Ерік так шалено зірвався з місця, що Гафні кинув патичок, який терпляче тримав у зубах, і собі підскочив, ладний побігти. — Тож ти досі живий! Чудово, Б’єрне, я просто щасливий! Принаймні один із нас може зберегти своє багатство.
— Можливо. Але на морському дні темно й багато намулу. Я заблукав. Тупцюю, наче у велетенській печері, й не певен, чи я ходжу бодай по колу, і всякчас боюся, що на мене накинеться і з’їсть якесь гігантське морське страховисько.
— Але однаково ти живий!
— Отже, ви обоє живі. Так? А Сігрид?
— Поки що, — відповіла Інгеборг. — Проте наша ситуація відчайдушна. Герцог Раймонд хоче наших скарбів як викуп. Однак ми не віримо, що він випустить нас, якщо ми пошлемо джина по гроші.
— Думаю, єдина причина, чому ще нікого не вбили, полягає в тому, що я пообіцяв повести їх до захованих скарбів, якщо вони відпустять нас живими, — додав Ерік. — Сподіваюся, коли ми добудемось до острова, шанс порятунку з’явиться сам собою. Адже, діставши скарб, вони повернуться, намагаючись вибити з нас викуп.
— Розумію, — кивнув Б’єрн, і його обличчя тепер проясніло, бо він зосередився на новій проблемі. — Ти маєш якісь ідеї, як урятуватись?
— Поки що ні, але я зберіг свій перстень. Він може щось з’ясувати.
— Можливо. Якщо тобі дуже пощастить, — зітхнув Б’єрн.
— Чого ти? — запитала Інгеборг.
— Дурниця! Вся ця подорож. Така безвідповідальна, така легковажна! Ми пішли на великий ризик, б’ючись із драконом. Цей ризик виправдав себе. Ми мали б задовольнитись. Але нам заманулося податись у дивні й небезпечні місця. Ми тяжко помилилися, так нерозумно скориставшись
