Via Combusta, або Випалений шлях - Маріанна Маліна

І тут я побачив, що до церкви повільно заходять наші переслідувачі. Я, не чекаючи відповіді, схопив Свєтку вільною рукою і, піймавши потрібний стан, провалився з нею за тоненьку стіночку олтаря.

— Ого! — пошепки виявила захват Свєтка.

— Ци-и, — замість відповіді я приклав до рота палець і задоволено посміхнувся. Мені було приємно хоч чимось її вразити.

Ми припали до невеликої шпаринки. Тим часом наші дивні переслідувачі, анітрохи не комплексуючи з приводу своєї зовнішності, неквапно підійшли до застиглого батюшки.

— Кх-х! — прокашлявся один із них

Батюшка вийшов із трансу і здивовано витріщився на несподівану зміну декорацій.

Той, що був у картатих трусах, запитав:

— Хтось заходив у церкву перед нами?

Батюшка зацьковано кивнув.

— Куди вони поділися?

Батюшка розгублено знизав плечима.

— Хто це був і що вони тут робили? Не мовчи, відповідай! — присунувся до нього другий «турист».

— Хлопєц з дівчиной… Богохульствовалі…— слухняно відповів батюшка.

— А точніше?

— Отроковіца утвєрждала, что Богородіца проізвела на свєт двійню… — змовницьки нахилив голову до нього батюшка та зробив круглі очі.— И спрашивала о какой-то дєвочке…

«Турист» у картатих трусах на цю його сповідь незадоволено хитнув головою та презирливо клацнув язиком.

Я не витримав і пошепки запитав у Свєтки:

— То яку дівчинку ми повинні знайти?

Вона глянула мені в очі і тихо почала:

— Я думаю… — а потім опустила погляд і скривилася: — Я не певна… що тобі про це потрібно зараз знати…

Якби я міг спопеляти поглядом, я б залюбки пропалив у ній дірку.

Після того випадку у турпоході Ангеліна намагалася бути пильнішою і не зводити з нас погляду. Або нікуди не відпускати, що для неї було одне і те ж.

Була неділя. Дощило. Ангеліна поїхала у справах, ми лишилися зі Свєткою вдома самі. З розпорядженням не полишати приміщення. Я не вельми дослухався наказів Ангеліни, але сьогодні була така мерзотна погода, що й самому нікуди не хотілося вилазити. Я півдня валявся на дивані й мусолив уже тричі читаний детектив.

До кімнати постукала, а потім і просунула голову Свєтка:

— Привіт! Чим займаєшся?

— Читаю, — пробубонів я.

— Сьогодні потрібний день. Молодик… Золотий лебідь… Дев’ятий ключ… — таємниче проказала вона.

Я відмахнувся від неї, як від настирливої комахи:

— Відстáнь!

— Я тобі обіцяла показати… Я малюватиму пентакль. Ти що, не хочеш побачити? — хитро примружила очі.

— Знаю, я тебе… Сама ж нічого не знаєш, тільки балачки балакаєш… А як до діла…

— Мені потрібен молоток, гвіздок і мотузка… — значуще проказала Свєтка. — Допоможеш знайти?

— Для чого?

— Кажу ж, малюватиму пентакль! Щоб відкрити портал!

— Гаразд, — буркнув я і підвівся з дивана. Вона мене заінтригувала — таким дивним набором приладів для відкриття порталу.

Ми швидко знайшли на кухні гвіздок вкупі з молотком. Із мотузкою було складніше.

— Пасок годиться? — спитав я, зазирнувши у ванну.

— Годиться… — швидко зорієнтувалася Свєтка і витягнула пасок з Ангеліниного халату. — А ще мені потрібні крейда і довга лінійка…

Крейда і лінійка відшукалися в її кімнаті. А ще там вона прихопила ефірну олію кориці й пачулі.

— Кориця — щоб тобі корилися, — пояснила вона. — А пачулі для того, щоб тебе почули.

— Чого? — перепитав я, не особливо сподіваючись на логічну відповідь. І був правий, бо Свєтка, таємниче поблискуючи очима, понесла:

— Пачулі ще називають цвинтарним пилом… Пилом кладовища…

— До чого він тобі?

— До того, що це таке масло, щоб умаслити світ мертвих… — зі знанням справи вела далі вона. І додала трагічним шепотом: — Та це так, про всяк випадок… Раптом вони будуть проти нашого наміру…

Потойбічні зі світу мертвих, певно, були не проти, бо за мить Свєтка була вже у вітальні. Стала посеред кімнати й оцінювально окинула її оком:

— Що ж, місця вистачить…

Потім вона швидко та вправно відкотила половик, узяла пасок і прибила один його край просто до підлоги гвіздочком:

— Це буде центр…

Крейдою вона, досить спритно прокручуючи пасок навколо осі, намалювала коло. Вийшло цілком пристойно, майже ідеально рівно. Потім вона довго повзала по підлозі й вимірювала, щоб розділити коло на вісім частин. Причому вона зорієнтувала лінії відносно сторін горизонту, користуючись компасом. Свєтка не переставала мене дивувати. Подумати тільки, виявляється, такий вельми потрібний предмет, як компас, у неї завжди був просто в кишені…

Потому Свєтка розділила коло ще й на три рівні частини. І почала малювати навпроти кожної риски не зрозумілі мені знаки.

— Це — ключі…— висолопивши від старання язик, пояснила мені.— Все… Розписала — всі вісім.

Вона витерла спітніле чоло і, раптом вирячивши очі, крикнула:

— А ніж? Я ж ледве ножа не забула!!!

Свєтка вмить підхопилася і через секунду вже вибігла з кухні зі здоровенним тесаком. Я підозріло подивився на нього. Сподіваюсь, вона не зібралася приносити тут криваві людські жертви?

Свєтка, дякувати Богу, не збиралася, а просто встромила ножаку на сході, там де співпали дві риски початку поділу на вісім і на три. Потім вона підвела очі на мене:

— Тепер твій час діяти… Ти ж