Понеділок починається в суботу - Аркадій Натанович Стругацький

— Дивацтво номер один, — сказав я. — Любов до помираючих папуг.

— Нехай так, — погодився Едик. — Ще?

— Пліткарі, — промовив Дрозд з гідністю. — Ось я одного разу просив у нього в борг.

— Так? — здивувався Едик.

— І він мені дав, — сказав Дрозд. — А я забув, скільки він мені дав. І тепер не знаю, що робити.

Він замовк. Едик якийсь час чекав продовження, а потім сказав:

— Чи відомо вам, наприклад, що кожного разу, коли мені доводилося працювати з ним ночами, рівно опівночі він кудись відходив і через п’ять хвилин повертався, і щоразу у мене виникало враження, що він так чи інакше намагається дізнатися у мене, чим ми тут із ним займалися до його відходу?

— Саме так, — сказав Роман. — Я це знаю чудово. Я вже давно помітив, що саме опівночі йому начисто відбиває пам’ять. І він про цей свій дефект прекрасно поінформований. Він кілька разів перепрошував і казав, що це в нього рефлекторне, пов’язане із наслідками сильної контузії.

— Еіам’ять у нього нікудишня, — сказав Володя Еіочкін. Він зім’яв аркушик із обчисленнями і жбурнув його під стіл. — Він весь час чіпляється, бачився ти з ним учора, чи не бачився.

— І про що розмовляли, якщо бачився, — додав я.

— Пам’ять, пам’ять, — пробурмотів Корнєєв нетерпляче. — До чого тут пам’ять? Не в цьому річ. Що там у нього з паралельними просторами?..

— Спочатку треба зібрати факти, — сказав Едик.

— Папуги, папуги, папуги, — продовжував Вітько. — Невже це все-таки дублі?

— Ні, — заперечив Володя Почкін. — Я прорахував. Це за всіма категоріями не дубль.

— Щоопівночі, — сказав Роман, — він іде ось у цю свою лабораторію і на кілька хвилин зачиняється там. Одного разу він забіг туди з таким поспіхом, що не встиг зачинити двері…

— І що? — запитала Стеллочка із завмиранням.

— Нічого. Сів у крісло, посидів трішечки і повернувся назад. І відразу запитав, чи не розмовляв я з ним про що-небудь важливе.

— Я пішов, — сказав Корнєєв, підіймаючись.

— І я, — додав Едик. — У нас зараз семінар.

— І я, — продовжив Володя Почкін.

— Ні, — заперечив Роман. — Ти сиди і друкуй. Призначаю тебе головним. Ти, Стеллочко, візьми Сашка і пиши вірші. А от я піду. Повернуся увечері, і щоб газета була готова.

Вони пішли, а ми залишилися робити газету. Спочатку ми намагалися щось придумати, але швидко втомилися і зрозуміли, що не можемо. Тоді ми написали невеличку поему про вмираючого папугу.

Коли Роман повернувся, газета була готова, Дрозд лежав на столі і поглинав бутерброди, а Почкін пояснював нам зі Стеллою, чому пригода з папугою цілком неможлива.

— Молодці, — похвалив нас Роман. — Чудова газета. А який заголовок! Яке бездонне зоряне небо! І як мало огріхів!.. А де папуга?

Папуга лежав у чашці Петрі, в тій самій чашці й на тому самому місці, де ми з Романом бачили його вчора. Мені аж дух захопило.

— Хто його сюди поклав? — поцікавився Роман.

— Я, — сказав Дрозд. — А що?

— Ні, нічого, — мовив Роман. — Нехай лежить. Правда, Сашко?

Я кивнув.

— Подивимося, що з ним буде завтра, — продовжив Роман.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Цей бідний, старий, невинний птах лається, як тисяча чортів, але він не розуміє, що говорить.

Р. Стівенсон

Одначе завтра вже рано-вранці мені довелося зайнятися своїми прямими обов’язками. «Алдан» був полагоджений і готовий до бою, і коли я прийшов після сніданку в електронний зал, біля дверей уже зібралась невеличка черга дублів із аркушами пропонованих задач. Я почав із того, що мстиво прогнав дубля Крістобаля Хунти, написавши на його папірчику, що не можу розібрати почерк. (Почерк у Крістобаля Хозевича був справді нечитабельний: Хунта писав російські літери готичним шрифтом.) Дубль Федора Симеоновича приніс програму, складену особисто Федором Симеоновичем. Це була перша програма, яку склав сам Федір Симеонович без усяких порад, підказок і вказівок із мого боку. Я уважно переглянув програму та задоволено пересвідчився, що складена вона грамотно, економно і не без дотепності. Я виправив деякі незначні помилки і передав програму своїм дівчатам. Потім я помітив, що в черзі нудиться блідий і наляканий бухгалтер рибзаводу. Йому було страшно і незатишно, і я відразу прийняв його.

— Та незручно якось, — бурмотів він, і боязко косився на дублів. — Он товариші чекають, раніше за мене прийшли…

— Нічого, це не товариші, — заспокоїв я його.

— Ну громадяни…

— І не громадяни.

Бухгалтер геть побілів і, схилившись до мене, промовив переривчастим шепотом:

— Отож-бо я дивлюся — не моргають вони… А ось цей у синьому — він, по-моєму, і не дихає…

Я вже відпустив половину черги, коли зателефонував Роман.

— Сашко?

— Так.

— А папуги немає.

— Як так немає?

— А ось так.

— Прибиральниця викинула?

— Питав. Не тільки не викидала, а й не бачила.

— Може, домовики бешкетують?

— У лабораторії директора? Навряд.

— М…М…М… — сказав я. — А може, сам Янус?

— Янус ще не приходив. І взагалі, здається, не повернувся з Москви.

— То як же це все розуміти? — запитав я.

— Не знаю. Подивимося.

Ми помовчали.

— Ти мене покличеш? — запитав я. — Якщо щось цікаве…

— Ну звичайно. Обов’язково. Бувай, друже.

Я примусив себе не думати про цього папугу, до якого мені, врешті-решт, було байдуже. Я відпустив усіх дублів, перевірив усі програми та зайнявся мерзотною задачкою, яка вже давно висіла на мені. Цю мерзенну задачу дали мені абсолютники. Спершу я їм сказав, що вона не має ані сенсу, ані розв’язку, як і більшість їхніх задач. Але потім порадився з Хунтою, котрий у таких речах розбирався дуже тонко, і він мені дав кілька обнадійливих порад. Я багато разів повертався до цієї задачі та знову її відкладав, а от сьогодні добив-таки. Вийшло дуже тонко. Саме коли я скінчив і блаженно відкинувся на спинку стільця, оглядаючи рішення здалеку, прийшов темний від злості Хунта. Дивлячись мені в ноги, голосом сухим і неприємним він поцікавився, відколи це я перестав розбирати його почерк. Це надзвичайно нагадує йому саботаж, повідомив він, у Мадриді в 1936 році за такі вчинки він наказував ставити до стінки.

Я розчуленно дивився на нього.

— Крістобалю Хозевич, — сказав я. — Я її все-таки розв’язав. Ви мали рацію. Простір заклинань справді можна згорнути по всіх чотирьох змінних.

Він підняв, нарешті, очі та подивився на мене. Напевне, я мав дуже щасливий вигляд, бо він пом’якшав і пробурчав:

— Дозвольте подивитись.