Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко
З усього розгону Василь ускочив у велетенську печеру, що відкрилася перед ним за останнім поворотом. Печера лежала трохи нижче тунелю і спочатку здалася Василеві проваллям. Тут так само було напіввидно, так само розливалося блакитнувате сяйво. Але тому що воно розходилося головне від стін і стелі, внизу, на дні печери, було значно темніше. Широко розкриті очі юнака помітили якийсь рух у глибині її. Немов хтось ворушився там… ні, не хтось, — кілька невеличких тварин.
А ззаду знову наближалося сердите сопіння: потвора теж просувалася до печери.
Часу на роздумування не лишалось. Василь кинувся швидко ліворуч, вздовж стіни. Брили та великі купи ґрунту, що лежали тут, заважали йому. Бігти не можна було. Рижко повз, ховався за тими купами. Далі, далі від отвору тунелю! Ось велика брила. За нею його зовсім не буде помітно. Швидше, швидше!..
І ледве юнак устиг лягти, вірніше, впасти додолу, ховаючись за брилою, як гучне ревіння довело йому, що потвора так само спинилась у печері. Назустріч їй пролунав тонкий, радісний зойк тварин, що ворушились по середині печери.
Ледве дихаючи, Василь визирнув з-за брили: адже він мусив знати, що робиться навколо нього. Здаватись так просто Василь не думав. В його гвинтівці було двадцять п’ять куль. Хоч яке велике й жахливе було страховище, — він ще побореться з ним!
Потвора проплазувала на середину печери і тепер щось там робила. Що саме — Василь роздивитися не міг; синій туман закривав від нього середину печери. Власне, то був не туман. Блакитнувате сяйво від камінців, повкраплюваних у стіни, не сягало далеко від стін і залишало центр печери у напівтемряві. Якісь тварини ворушилися там. Їх було кілька. Вони пищали, вони немов зустрічали страховище.
«Я потрапив до лігва цієї тварини, — подумав Василь. — А це її діти. Погану матусю вони собі вибрали, погану…»
Але від цього висновку йому не стало легше.
Василь згадав про жахливий вигляд потвори, про її криві, гострі щелепи — і здригнувся. Що робити?.. Рухатися з місця, поки потвора тут, — значить іти на загибель. Чекати, доки вона знову піде на поверхню, й тоді вибратися самому?
Але — скільки доведеться чекати? Чи вистачить кисню в апараті, що дає йому можливість дихати?..
Юнак, намагаючись зберегти спокій, підраховував, не зводячи очей з потвори. Вони мандрували по Венері, сходили на гору й потім бігли назад. Це тривало приблизно годину. Потім він упав, покотився. Зустріч із потворою. Друге падіння. І мандрівка тунелем, і ще в печері. Все це тривало близько двох-трьох годин.
Додати до цього перебільшену витрату кисню, бо хлопець майже весь час біг, споживаючи значно більше, ніж звичайно, кисню… а оксилітний апарат, працюючи автоматично, поновлював кисень відповідно до потреб дихання. Треба гадати, що витрачено приблизно половину запасу. Залишилося ще на шість годин.
Всього шість годин! Коли йому не пощастить за шість годин повернутися до ракетного корабля, — кінець. А скільки ця огидна потвора залишатиметься в печері? Адже їй напевне поспішати нема куди…
Думки переплутувалися. Проекти врятування, один за одний фантастичніший, з’являлися і швидко відкидалися Василем. Вбити потвору, стріляти в неї. Кинутися тікати і пробувати відстрілюватися в тунелі… Ні, це все безглуздя! Радіо…. ах, як він міг загубити передавач!..
…Мати його, мабуть, уже одержала листа. І сестра напевне розповіла їй все-все: і як Василь мріяв про міжпланетну подорож, і як він готувався до неї, і чому він так захопився астрономією, що, вивчаючи її, просидів в обсерваторії кілька місяців. Мати! Вона повірила, що він вирішив стати астрономом, і охоче допомагала йому знайомитися з інструментами і складними приладами обсерваторії. А сестра? Як зворушливо вона умовляла його покинути цей марний, на її погляд, намір!.. І як важко було умовити її тримати його, Василеві, плани в секреті. Коли б вона тільки знала, до якої пастки потрапив її брат!..
Микола Петрович теж пожалів би його. Що з ним самим трапилося там, у ракеті? Чому це він подавав тривожні сигнали? Ах, як Василь погано все це зробив! Замість того, щоб допомагати любому Миколі Петровичу, він потрапив до цієї нори і примушує всіх товаришів турбуватися про його долю. Адже вони нічого не знають про нього…
Цікаво, що це за сяюче каміння? Василева рука намацала; коло себе один такий камінець. Юнак підніс його до очей. Звичайна грудка, навіть крихка, розсипається, коли притиснути пальцями. І світиться. І, здається, навіть трохи тепла. Чи це тільки здається? Пальці не відчувають тепла. А от коли піднести ближче до очей, то вони відчувають тонке і приємне тепло. Дивні камінці!.. Треба буде обов’язково показати Миколі Петровичу й Соколові.
Думки, уривчасті й безладні, випереджали одна одну.
Як би допоміг йому переносний передавач, коли б він не загубив його!.. Товариші врятували б… Проте хіба… хіба ж немає ще однієї можливості? У скафандрі є невеличкий передавач, з допомогою якого мандрівники зв’язувалися під час першої вилазки, розмовляли один з одним. Може, він визволить? Дати якнайбільшу напругу… щоб на більшу віддаль було його чути… Справді, може хтось із товаришів і почує?..
Навпомацки Василь знайшов малесеньку рукоятку в себе на грудях. Вона вмикала мініакумулятор, від якого працював передавач. Повернути рукоятку праворуч — струм збільшиться. Отак, ще… ще… до краю…
— Товариші, чи чуєте ви мене? — голосно скрикнув Рижко, вкладаючи в ці нескладні слова всі свої надії.
Мовчання.
— Товариші, це я, Василь, товариші… — почав Василь удруге.
І раптом змовк.
Тремтливе яскраве блакитнувате сяйво залляло печеру. Кожен камінець, що перед тим світився рівно й спокійно, як світляк, — тепер гонив від себе яскраві вібруючі хвилі блакитного світла. Це світло тремтіло, воно мінилося, воно немов відповідало на слова Василя. Кожне слово юнака викликало нові й нові світлові хвилі. Ось Василь змовк — і камінці по стінах і стелі, незліченні блакитні ліхтарики, заспокоїлись, випромінюючи
