Хто ти? - Олександр Павлович Бердник
Женя Сом — рудобровий мовчун. Його блідо-блакитні очі вічно дивляться на все здивовано, ніби запитують: «Світе, а чому ти такий?»
Він придивляється до травинки, до залізячки, хмаринки, мурашки, шматка соснової кори чи дроту, ніби хоче щось змінити, утворити, поєднати. «А що, коли зробити ось так? А якщо ще інакше?» Дух одвічної творчості й зміни — ось що таке розум Жені Сома. Певен, рідний край матиме прегарного вченого, інженера, трудівника.
І дуже мені до душі Ванько Першоцвіт та Гриць Діброва. Нерозлучні друзі. Несхожі вони: Ванько худий, довготелесий, жилавий, з гострим поглядом зелених очей, а Гриць — кремезний, чорноокий, м’який, проте у обох характер бродяг, дух одвічних мандрів, романтизму і навіть деякого авантюризму. То вони навесні готують плоти, переправляють весь клас на дніпровські луки, то влаштовують цілі баталії біля Бездонної криниці, там де розташовано «Таємничий Острів», і ці «військові дії» тривають понад тиждень.
Вчителі наші часто повстають проти такої «розхристаності», але я, наскільки можу, захищаю їх, бо знаю — імпульс непокірності та дитячої свавільності не можна пересилити карою, погрозами, бо він — не тимчасовий виплеск зайвої енерґії, а вікове нагромадження енерґії минулих поколінь. І не душити його треба, а повернути — обережно й з любов’ю — на благо людям. Так і стихію весняної повені неможливо запрягти сваркою чи наказом, якщо на її шляху не поставити греблю.
І нарешті — Толя Вогник. Весь дитячий будинок пишається ним. Я люблю дивитися в його одухотворене обличчя, коли він замислиться про щось на уроках і дивиться у вікно, навіть не чуючи мене. Про що мріє його душа, куди вилітає, що бачить? Можна лише здогадуватися про це, читаючи його палкі, не завжди майстерні, але щирі вірші, котрі він пише для стінґазети або для літературного альманаху шкільної літстудії. Республіканська піонерська газета видрукувала кілька Толиних віршів, і ці газети тепер зберігаються в музеї дитбудинку серед документів та експонатів, пов’язаних з долею його вихованців. Тут і лист від Ціолковського, з яким тісно пов’язана Толикова доля.
…Був ураганний вісімнадцятий рік. Наш червоноармійський загін після запеклих боїв з біляками відпочивав на станції Калуга. Командир повідомив бійцям, що в залі для пасажирів виступатиме місцевий учитель, якийсь Ціолковський. Говоритиме про майбуття Землі, про космічні польоти, про зоряне покликання людства. Бійці підсміювалися, здивовано переглядалися. Які там міжзоряні польоти? Довкола розруха, голод, воші, інтервенти, а смішний дивак правитиме теревені про небесні діла! Краще б допоміг повантажити дрова для Москви, столиця замерзає. Орґанізувати пасажирів, біженців для цієї справи, а не базікати про химери!
— Якраз з цією метою він і виступатиме, — сказав командир. — Чекісти попросили його запалити людей, вселити в їхні душі оптимізм, надію.
— Ну й ну, — знизували плечима червоноармійці, але все-таки рушили до пасажирського залу. Там, як завжди, кипів людський прибій, кричали діти, жінки сварилися з начальником станції, стогнали поранені. В повітрі плив тяжкий дух від немитих тіл і сотень цигарок. На столі біля буфету стояв непоказний худорлявий дідок у пенсне, щось говорив, жестикулюючи. Спочатку нічого не було чути, але потім сталося чудо: лемент і гам хвилями відкочувалися до стін, а біля дідка утворювалось коло спокою, тиші, якоїсь магічної переконливості. І в тій тиші лунали вражаючі слова про вселенське призначення людини, про и могутність, про її приховану красу й невмирущість. Він казав, що революція розковує суджені сили трудящих, які віками експлуатувалися для забаганок підлих і нечесних лихварів. Тепер ці сили спрямовуються на подолання злиднів і неуцтва, на створення основи нового, казкового світу єдності, творчості, радості. Він малював перспективи виходу людей у космос, міжзоряних мандрів, контакту розумних істот різних планет.
— Ви тримаєте в своїх руках власне прийдешнє, — сказав на завершення Ціолковський, зворушений увагою слухачів, — Ви й побудуєте його! Бо кому ж і творити красу, як не вам? Ви сієте, збираєте врожаї, ви годуєте світ, ви споруджуєте будівлі, творите машини, ви — творчі руки великої природи і її улюблені сини! Вас довго тримали в рабстві, але тепер — досить!
— Баста! — захоплено тріснув долонею по буфету якийсь широкоплечий червоноармієць у будьонівці. — Дайош майбутнє!
— Дайош! — захоплено гримів зал. Репетував і я, вражений, збаламучений почутим, закоханими очима пожираючи розчуленого дивака, котрий скромно протирав скельця пенсне. І сталося чудо: всі пасажири, червоноармійці дружно взялися до вантаження ешелону, — дрова для Москви були відправлені через кілька годин.
Пізніше, взнавши в чекістському відділі адресу учителя, я вільним вечором несміливо постукав до ветхого будиночка.
Була розмова під зорями. Я забув про холод, про час, забув, де я і що зі мною. Ціолковський заворожив мене своїм надлюдським оптимізмом, збереженим серед нерозуміння і скепсису колеґ, серед ворожості й кпинів, серед убогості й нестатків. Потім Ціолковський повів мене до майстерні, показав моделі ракет, креслення дирижаблів, фантастичних пристроїв. Подарував мені свої книжечки. Я у вільний час прочитав їх, не вірячи тому, що там було написано: про всемогутність людського розуму, про об’єднання мислячих істот всесвіту, про невмирущість кожного атома, про віталізуючу силу життя, яке, виникнувши на тій чи іншій планеті, одухотворює космос, вдосконалюється, стає господарем безмірності.
Було ще кілька зустрічей. На прощання учений запитав:
— Ким ви хочете бути?
— Учителем, — непевно відповів я. — Але тепер, коли прочитав ваші книжки…
— Тим більше, — засміявся Ціолковський. — Учитель — найкраще покликання. Ще ж майже нічого не зроблено. Революція лише почала розчищати чортополох на суспільному полі. А хто буде сіяти? Треба нових, романтичних сіячів. От і вирощуйте їх. Готуйте майбутніх дослідників всесвіту.
Пізніше, після демобілізації з Червоної Армії, я закінчив учительську школу. Викладав у різних учбових закладах. Заочно скінчив інститут. А на початку тридцятих років мені доручили сформувати новий дитбудинок у Сміянах над Дніпром. Треба було одремонтувати напівзруйновані панські дачі, завезти парти, наочне приладдя, все необхідне для прийому дітей.
