Via Combusta, або Випалений шлях - Маріанна Маліна

Я сидів і втикав у полум’я, ліниво копирсаючись гілкою у вуглинках. А потім запитав у Свєтки:

— А чого той французький король зображав жабу на своєму прапорі? — і, почухавши маківку, додав: — Наскільки я пам’ятаю, французи ж їх їдять!

Вона не відповіла одразу, думаючи про щось своє, а потім, якось не зовсім в тему, задумливо проказала:

— А ти знаєш, на стязі у скаутів зображають святого Юрія Переможця, — і витягла з кишені маленького іграшкового ведмедика, — він типу їхній святий покровитель…

— Йурія? — перепитав я, замислено звів голову догори і подивився на темне нічне небо, всіяне вогняними лелітками від палаючого багаття.

Свєтка тим часом підвелася і пожбурила іграшку у вогнище.

— Ти чого? — не зрозумів її витівки я.

— Це жертвоприношення…

Вона сказала це якось урочисто і зараз, зі своїм червоним кошлатим волоссям, мала вигляд прадавньої відьми. Знову сіла і подивилася скляним поглядом у вир вогнища, де в корчах згоряла її іграшка. Певно, їй було сумно розлучатися з нею.

— Ніколи не розумів змісту жертвоприношень… — скривився я.

— Вони для того, щоб навчитися віддавати, відмовлятися від чогось, до чого ти звик чи вважаєш своїм, — хрипло відповіла Свєтка і втерла щось невидиме під носом. — Вчитися віддавати слід поступово… Бо колись ми станемо перед рішенням розлучитися з найдорожчим, що у нас є.

І кресонула зеленими очима в мій бік:

— Зі своїм «я»…

Я здригнувся.

Вся інформація сьогоднішнього дня була, наче окремі пазли якоїсь загадкової і величної картини. Стрілка компаса, лілія, жертовний вогонь, японець Дама, Ангеліна та ці кляті жаби з французами… В мене вже голова закрутилася від усього цього, але картина все ніяк не бажала складатися у цілісну, хоча я відчував, що розгадка десь поряд. Та чогось важливого ще бракувало, щоб заповнити зяючі чорні провалля. Якогось місточка, що приведе мене нарешті до правди…

— Я піду спати, — втомлено сказав я і підвівся.

— Я теж, — піднялась за мною Свєтка.

Я вже нахилився, щоб заповзти у свій намет, коли Свєтка штовхнула мене у бік:

— Дивися, зараз просто перед нами — сузір’я Скорпіону. Бачиш гачок у небі? — і вказала рукою на південь. — А ота яскрава червона зірка по центру — то Антарес.

Я випростався і придивився до неба.

— Бачу, — відповів. Справді, сузір’я трохи схоже на гачок, та… звідкіля він тут? Я вирішив уточнити, чи вона не переплутала бува чогось: — Слухай, а чому там Скорпіон? Зараз же весна, а не осінь? Я сам народився під цим сузір’ям, а день народження в мене в листопаді… Щось я не доганяю…

— Все вірно, — задоволено всміхнулася Свєтка з виразом інтелектуальної переваги на обличчі.— Твій знак зодіаку — то сонячний знак, тобто знак, у якому перебуває сонце в день твого народження. А зараз, якщо ти помітив, уже ніч. Земля обернулася. Тому ми на небі бачимо знак, протилежний сонячному.

— Гм, цікаво, — пробурмотів, — а я якось над цим навіть не замислювався.

Зрештою, я багато над чим іще не замислювався…

Наступного дня, поки малеча та вихователі з ентузіазмом лаштували вогнище, ми зі Свєткою вирішили прогулятися околицями.

— Далеко не ходіть, бо скоро обідатимемо! — попередила Ангеліна.

— Гаразд! — махнула рукою Свєтка. — Ми тільки обстежимо, що там за лісочком… здається, там десь є річка…

Спочатку на сусідній галявині ми натрапили на дивних туристів. Вони приїхали на природу на здоровезному мікроавтобусі, на даху якого була прилаштована супутникова антена. Біля машини був напнутий дашок від сонця з камуфляжної сітки, під яким, підставивши свіжому повітрю бліді торси, загоряли два молодики. Перед ними стояв доволі величенький увімкнутий телевізор. Вони б іще сюди мікрохвильову пічку приперли… Один із них, почувши наші кроки, ліниво підняв голову і провів нас мутнуватим поглядом.

Поблукавши десь із півгодини, ми ніякої річки не знайшли, зате, вийшовши з лісочка, побачили трохи занедбаний ставок, що густо поріс очеретом, і поряд невелике мальовниче село.

— Ну що, пройдемося туди? — я кивнув у бік села. — Бо щось мені вже пити хочеться…

— Там, мабуть, є крамниця, — згодилася Свєтка. Витягла з кишені прим’яті десять гривень, придивилася до них і всміхнулася: — Розважимо дітей і себе цукерками…

До села спускалася ґрунтова дорога, що вигиналася принадною змійкою серед зелених луків. Свєтка, ступаючи поряд, занурилася у звичний для себе напівкоматозний стан і не діставала мене розмовами. Я йшов і був майже щасливий. Пахло селом — трохи свіжою травою і трохи гноєм. Біля дороги, прип’ятий до кілочка, пасся білий цап. Він підвів голову, скосивши в наш бік жовте око з прямокутною зіницею. Я підморгнув йому:

— Привіт, друже!

Цап здивовано відповів:

— Ме-е-е

Світило сонце, віяв ласкавий вітерець, зеленіла трава, квітнули біленькими дрібними квіточками і задушливо духмяніли якісь не відомі мені кущі. Ідилія та й годі. Так от, я був майже щасливий… Поки не помітив, вірніше не відчув на своїй спині тиск від прискіпливого погляду. І це був погляд не мого знайомого цапа. Це був людський погляд. Я озирнувся. За нами чимчикували по дорозі, здіймаючи куряву, два молодики. Відстань від них була ще пристойною, та я їх упізнав. Це були ті самі туристи, що стрілися нам дорогою. Либонь, теж у село до крамниці, заспокоїв