Глибинний шлях - Микола Петрович Трублаїні

— Що?..

— Я перенервувався. Я вимагаю!

— Заспокойтеся, випийте ще води. Ніхто не винний, що ви не тільки дали викинути себе з літака, підмінити документи, переодягти вас, але навіть дозволили умовити себе, що ви божевільний.

— Дозвольте! — закричав Черепашкін. — Я…

— Нічого вам не дозволять, — перебив його слідчий. — Поки що я притягаю вас до цієї справи як свідка, але треба буде подумати про вашу провину, бо своєю безглуздою поведінкою ви заплутали нас.

Мене вразила нахабність цього маніяка. Але, видно, він належав до тих хоробрих крикунів, які самі чутливі до чужого крику. Слова Томазяна приголомшили його, і він ураз залепетав:

— А як же мені без документів?

— Зайдете до секретаріату прокуратури. Це на першому поверсі. Я подзвоню керівникові справ, він візьме з вас підписку і все влаштує. Ви вільні. Прошу!

Скоро за Черепашкіним зачинились двері, я вийшов із своєї схованки.

— От ідіот, — сердито сказав Томазян, поглядаючії услід комендантові. — Ну, його щастя, що він такий ідіот.

— Чому? — поцікавився я.

— Бо навряд чи залишив би його живим той Виноградов, будь він розумнішим. Але то теж фрукт. Треба, знаєте, вміти умовити, що ти божевільний.

— До яких висновків ви прийшли?

— Що вам не слід затримуватися в Іркутську. Вилітайте на Забайкалля. Про Черепашкіна нікому нічого не розповідайте. Я його звільнив з-під арешту, але зроблю так, що він нікому на очі не потрапить. А про Виноградова піде чутка, що він арештований. Якщо там будуть якісь балачки на цю тему, скажете, що ви щось подібне чули. От і все.

— Днями тут відбудеться сесія Наукової ради. Я маю запрошення на неї від Саклатвали.

— Днів два пробудете на Забайкаллі, а потім, коли там нічого підозрілого не помітите, можете прилетіти сюди.

В горах, між верхів’ями Зеї та притоками Гілюя, розташувався один з важливіших пунктів великого підземного будівництва.

Тут було пробито шахту, що числилася в системі будівництва за номером дев’ятсот двадцять п’ятим. То була найглибша на всьому Глибинному шляху шахта. Саме в цих горах тунель проходив на глибині більше ніж півтора кілометра. Температура тут досягала близько сорока п’яти градусів вище нуля. Це цілком відповідало даним численних геологічних досліджень, які показують, що приблизно на глибині сорока метрів від поверхні землі температура починає рівномірно збільшуватися на один градус через кожні тридцять три метри. Вважається, що там рівномірне підвищення температури залишається відносно постійним до глибини приблизно двох кілометрів. Якщо припустити, що температура і далі так зростає, то можна подумати, що в центрі земної кулі вона досягає понад сто тисяч градусів. Проте більшість учених на підставі різних спостережень і порівнянь дійшли до висновку, що в центрі земної кулі температура повинна дорівнювати двом-чотирьом тисячам градусів, найбільше — восьми тисячам…

Але я відхилився від теми своєї розповіді.

Мій літак прилетів на цю шахту рано. Сонце не встигло ще нагріти повітря, і було досить прохолодно.

Посадочний майданчик з’єднувався з шахтою рівненьким, мов долоня, і блискучим, мов наваксований чобіт, шосе. Автобус одразу забрав мене, і скоро ми проїздили чималим містом, розташованим навколо шахти. Мабуть, у цьому місті жило кілька десятків тисяч народу, але мало воно ще не зовсім привабливий вигляд: чорніли довгі низькі дерев’яні будівлі, ніде не було огорож, у багатьох місцях лежали купи будівельного матеріалу. Весь вигляд міста свідчив, що люди прийшли сюди недавно, осіли тут тимчасово, поспішаючи з роботою.

“Дев’ятсот двадцять п’яту” всі вважали за гордість будівництва. І це цілком зрозуміло: адже підземних будов такої глибини небагато на світі. Пробити таку шахту протягом одного року в гірському, безлюдному й бездорожньому краю — це було чудом не лише технічного, але й організаційного мистецтва.

Автобус зупинився недалеко від надшахтної будови.

Вийшовши з нього, я побачив поблизу Аркадія Михайловича й Тараса в супроводі кремезного, високого чоловіка в шахтарському вбранні. Я загукав до своїх друзів. Вони повернулись, і в високому чоловікові я впізнав інженера Кротова. Ми рушили назустріч один одному.

Аркадій Михайлович і Тарас прибули минулого вечора і збирались спуститися з Кротовим у шахту. Я сказав, що хочу приєднатися до них, і запевнив, що нітрохи не втомився.

Кротов — він теж одразу впізнав мене — допоміг донести мій чемодан до шахти і віддав його там на схов. Там же Аркадій Михайлович, Тарас і я дістали шахтарські костюми й шоломи із звукофільтрами.

Виявилось, що Кротов, який досі очолював вентиляційно-пневматичну службу східної зони, останнім часом був призначений на начальника Забайкальської дільниці будівництва. Отже, він був тут за найстаршого, і з його боку було дуже люб’язно особисто провести нас по тунелю.

— Може, у вас зараз нема часу? — допитувався у нього професор. — Ми ж можемо й самі піти.

— Для вас час знайдеться, — відповідав Кротов. — Тропічні сади під землею — то така річ, що задля неї можна урвати якусь дещицю з мого часу.

Стовбур шахти був розташований так, що в ньому ходило відразу кілька ліфтових кабінок для людей, а крім того, й вантажні кліті. Останні щохвилини виносили на поверхню тисячі кубометрів грунту й висипали його на велетенські платформи. Платформи котились безперервним потоком, відвозили грунт на кілька кілометрів од шахти, і там, де вони висипали його, росли височенні горби.

Ми зайшли до ліфта. Кротов зачинив дверцята, і ліфт рушив униз. Мені почало здаватися, що я знов перебуваю на літаку, який іде на посадку.

— А знаєте, — звернувся до мене Аркадій Михайлович. — Ліда тут. І вже під землею.

— Так, її група вже спустилась, — підтвердив Кротов. — Ми їх зустрінемо.

Я був дуже радий, що виконати доручення Томазяна буде зовсім не важко.