Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон

Я йду геть, аж раптом мені спадає думка: цю кімнату ще не зламали. Ревенкорт побачить ці двері зламаними на початку другої половини дня, отже, це трапиться впродовж кількох наступних годин.

Мені кортить побачити, хто це робить і чому йому або їй так відчайдушно треба потрапити всередину. Початково я підозрював Івлін, бо вона мала один з двох револьверів, що були вкрадені зі стола Гелени, але ж вона мало не застрелила мене з нього сьогодні вранці. Вона вже заволоділа ним, отже, їй не треба скоювати злам.

«Хіба що їй було потрібно щось інше».

Єдиною іншою річчю, якої тоді вочевидь бракувало, була сторінка з призначеними зустрічами Гелени. Міллісент вважала, що Гелена сама її вирвала, щоб приховати якусь підозрілу діяльність, але ті сторінки, що залишилися, були геть вкриті відбитками пальців Канінгема. Він відмовився пояснювати це й заперечував причетність до зламу, але якщо я спіймаю його, коли він з розгону штовхатиме двері, йому доведеться зізнатися.

Вирішивши так, я йду в тінь у дальньому кінці коридору й починаю своє чатування.

Минає п'ять хвилин, і цьому Дербі вже невимовно нудно.

Я метушусь, ходжу взад-вперед. Я не можу його заспокоїти.

Не знаючи, що з ним робити, я йду за запахом сніданку до вітальні, щоб взяти там тарілку з їжею та стілець, а тоді повернутися в коридор. Сподіваюсь, це заспокоїть мого носія на півгодини, а потім доведеться вигадувати ще щось.

У вітальні панують сонні розмови. Більшість гостей щойно вилізли з ліжок, від них досі тхне минулим вечором: шкіра в них просякнута потом і сигарним димом, кожний подих містить запах алкоголю. Вони розмовляють тихо, рухаються повільно, неначе зроблені з тріснутої порцеляни.

Взявши собі велику тарілку, я накладаю на неї яйця, нирки, зупиняюсь для того, щоб пригоститися ковбасою, а потім витерти з губ жир рукавом. Я так захопився, що не відразу помічаю, що всі замовкли.

У дверях стоїть кремезний чоловік, його погляд одне за одним оглядає кожне обличчя; щойно він переходить на наступне, попереднє розслаблюється. Ця напруженість не безпідставна. Це звіроподібний хлоп з рудою бородою та обвислими щоками, ніс якого такий спотворений, що схожий на розбите яйце на сковорідці. Старий потертий костюм ледь вміщає його ширину, на здоровезних плечах виблискують дощові краплі.

Коли він кидає погляд на мене, мене наче каменем придавило.

— Пан Стенвін хоче вас бачити, — каже він.

Його голос хрипкий, шкребе приголосними.

— Навіщо? — питаю я.

— Гадаю, він сам вам розповість.

— Що ж, передайте панові Стенвіну, що мені дуже шкода, але зараз я, на жаль, дуже зайнятий.

— Або ви йдете, або я вас несу, — каже він низьким голосом.

Темперамент Дербі вже кипить, але немає сенсу влаштовувати сцену. Цього чоловіка мені не здолати; залишається лише сподіватися, що зустріч зі Стенвіном буде коротка, а тоді я зможу повернутися на свій пост. До того ж, мені цікаво, чому він хоче мене бачити.

Відставивши тарілку на столик, я підвожусь, щоб іти за цим головорізом. Запросивши мене жестом іти поперед нього, кремезний чоловік веде мене сходами вгору, на другому поверсі каже повернути праворуч, до закритого східного крила. Коли я відсуваю завісу, мого обличчя торкається вогкий протяг, а переді мною простягається довгий коридор. Двері розчинені, за ними видно кімнати: все вкрито пилом, ліжка з балдахінами обрушилися. Від цього повітря дере горло.

— Чому б вам не зачекати в тій кімнаті, як доброму джентльменові, а я скажу панові Стенвіну, що ви прийшли? — каже мій супровідник і киває на кімнату, що ліворуч від мене.

Я роблю, як він сказав — заходжу в дитячу кімнату, де зі стін звисають клапті радісно-жовтих шпалер. На підлозі розкидані ігри та дерев'яні іграшки, біля дверей пасеться старий кінь-гойдалка. На дитячій шахівниці зупинилася гра: чорні фігури долають білих.

Щойно я ступив усередину, у сусідній кімнаті вищить Івлін. Вперше ми з Дербі рухаємося синхронно, ми біжимо за ріг і натикаємося на двері, які заступив рудий вишибайло.

— Пан Стенвін досі зайнятий, друже, — каже він, хитаючись взад-вперед, щоб зігрітися.

— Я шукаю Івлін Гардкасл, я чув її крик, — захекано кажу я.

— Може й чули, але хіба ви можете щось з цього приводу зробити?

Я зазираю через його плече в кімнату, сподіваючись хоч краєм ока побачити Івлін. Це щось схоже на приймальню, але в ній пусто. Меблі накрито пожовтілими простирадлами, по краях яких росте чорна пліснява. Вікна заліплені старими газетами, на стінах майже нічого, крім гнилих дощок. На дальній стіні ще одні двері, але вони зачинені. Стенвін та Івлін мають бути там.

Я знов дивлюся на чоловіка, а той посміхається мені, демонструючи криві жовті зуби.

— Ще що-небудь маєте сказати? — питає він.

— Мені треба переконатися, що з нею все гаразд.

Я намагаюся протиснутися повз нього, але це дурна ідея. Він втричі за мене важчий і на півголови вищий. А найважливіше — він уміє користуватися своєю силою. Упершись долонею в мій живіт, він відштовхує мене назад із цілком байдужим обличчям.

— Не марнуйте час, — каже він. — Мені платять за те, щоб я стояв тут і робив так, щоб такі джентльмени, як ви, не наражалися на небезпеку, ходячи туди, куди не слід.

Це лише слова, вугілля в топці. Моя кров кипить. Я намагаюся прошмигнути повз нього, і як дурник думаю, що мені це вдалося, аж раптом він тягне мене назад і грубо кидає знов у коридор.

Я видряпуюся на ноги й гарчу.

Він не зрушив з місця. Він не захекався. Йому байдуже.

— Ваші батьки дали вам усе, крім глузду? — каже він і байдужість цього зауваження справляє на мене ефект відра холодної води. — Пан Стенвін не робить їй боляче, якщо вас це турбує. Зачекайте кілька хвилин, і зможете самі спитати її, коли вона вийде.

Якусь мить ми дивимося один на одного, а потім я повертаюся коридором до дитячої кімнати. Його правда, мені його не обійти, але я не можу чекати, коли Івлін вийде. Після сьогоднішнього ранку вона не скаже Джонатанові Дербі нічого, а те, що відбувається зараз за тими дверима, може бути причиною її самогубства ввечері.

Я спішу