Хто ти? - Олександр Павлович Бердник
Поховали звитяжці лицаря Говерлу в найвищій горі карпатській, назвали ту гору його ім’ям.
Чарівна леґенда твоєї мами, Іванко. Така може народитися лише в серці волелюбного народу, нескореного віковими потугами чужих і своїх напасників. Глянь — уже заповіт прадавнього Говерли здійснюється: воєдино збирається земля праруська, українська. І ти, люба лелеко з Карпатських гір, радуєш нас біля стародавнього Дніпра своїми диводзвінними співаночками…
І ще одна дівчинка — Юлія Буйна. Справді, прізвище її дуже відповідає натурі: експансивна, гаряча, нестримна. В’ється кучерями чорне, з синім відблиском волосся, ніби у врубелевського демона, а в поєднанні з блискучими очима чорними та вибухом шалених веселощів це створює незабутнє враження. Коли буває сумно, Юлія може миттю розворушити весь клас, захопити якоюсь милою дрібничкою, повести до лісу, чи на річку, помирити задерикуватих хлопців, які зчепилися в бійці.
Батько Юлін зник, коли їй було три роки, десь повіявся в мандри. Ніякі зусилля міліції розшукати його не дали наслідків. Мама, котра дуже любила батька, важко пережила його зраду, й тяжко занедужала, і вже не могла ні рухатися, ні працювати. Вона жила під Києвом у будинку інвалідів, і ми інколи всім класом відвідували хвору жінку, яка несказанно раділа таким гостям.
Юлю, мій промінчику бунтівливий! Вірю в твою сонячну душу, в твій полум’яний оптимізм, який не пропаде, не щезне в найтяжчих випробуваннях.
Хлопці — то цілком інший світ. І разом з тим — спів’єдиний з першим, дівчачим.
Я згадую перший, другий класи. Як важко було об’єднати такі відмінні душі в спільноту, в духовний моноліт. Було всього — і смикання за коси, і бійки, і їжаки в сумках та вужі під подушками в спальнях.
Але спільна доля, колективна праця, творчість, навчання розмивали стихійні перегородки відчуження, недовір’я, дитячих образ і ниточки єднання незримо почали проростати між дитячими серцями, міцнішали, вібрували хвилями симпатії й дружби.
Дуже багато допоміг мені в пошуку ключиків до дитячих душ старий кобзар Сміян. Його уроки праці були схожі на якесь музикальне дійство, його прості й щирі слова, які він промовляв першокласникам, зібравши їх на пустирі, зарослому бур’янами, заваленому сміттям.
— Гляньте, дітки, — говорив він, — ось перед вами звалище, купа непотрібу. Всі обходять її стороною. А у ваших руках — лопати, граблі. Ось Юля несе в хустиночці жменьку дрібненьких, непоказних зернят квіткових рослин. Все це ніби окремо, розрізнено. І так би воно й було без змін завжди, якби не прийшли сюди ми — творці.
Він почав співати, згрібаючи сміття на купу. Дівчатка кинулися йому допомагати. Потім хлоп’ята вхопилися за лопати, скопували звільнену землю. Так, під пісенний супровід, і посіяли вони на впорядкованому пустирі квіти. Коли скінчилася робота, дід Сміян розчулився:
— Ми проспівали пісню праці, діти. Бо справжня праця і є пісня. І всяке діло — пісня, якщо воно сповнене любов’ю до людей. Запам’ятайте це на все життя. Живіть і працюйте так, ніби ви співаєте пісню. Так діяв наш народ навіть у найтяжчі лихоліття.
Щоб підкріпити свої слова, Сміян водив дітей на толоку, й малеча переконувалася в казковій силі єдності праці і пісні. Мої вихованці були вражені ритмом праці десятків людей, котрі натхненно, весело, з піснею й жартами будували хату для свого односельчанина.
— Це взірець того, як люди житимуть при комунізмі, — коротко пояснив дітям дід Сміян після життєвого уроку. — Спливає в минуле роз’єднання, горе, війни, розбій, визиск слабших сильнішими. Прийдешнє, яке ми посіяли у Жовтневі дні, стане епохою радісної, пісенної творчості, коли геній людини стане розкутий і здатний сотворити все, що захоче.
Малюки марили уроками старого Сміяна. Він проводив з ними все літо. В глибині лісів та боліт влаштовував для трудових і військових ігор табір під назвою «Таємничий острів» (звичайно, назва була взята з книг Жюля Верна). Там споруджувались землянки, господарські будівлі, криниця, припасалися картопля й борошно. Ми часто робили вилазки в свій притулок, навіть узимку. Я був радий такому помічникові; маючи добрих наставників, вихованці мої виростали працьовитими й людяними.
Минали роки, й ніжність дівчача почала заворожувати звихрені хлоп’ячі серця. І сила хлоп’яча та гордість стала потрібною для дівчаток, як скелястий захисток от вітру для гірської квіточки. Я намагаюся звести воєдино, сплести в прегарний вінок такі різні, такі несхожі долі, щоб утворити справжнє сердечне побратимство. Чи є завдання прекрасніше? Якщо старий Сміян з дітлахами творить з пустиря прекрасний квітник, то наскільки ж більші можливості у творця вчителя, котрий може з душ вихованців сотворити радісну симфонію любові й дружби? Та чи відповідає цьому наша виховна партитура? Чи відчуваємо ми заздалегідь ті поєднання, які творимо? Чи не стануть вони дисонансом замість консонансу? Як боязно мені інколи торкатися до юних і ніжних сердець — таких оголених, таких напружених до дії, таких чутливих до найменшої фальші й брехні!
Вітько Гора — добродушний велет, йому лише п’ятнадцятий рік, а він уже схожий на казкового богатиря Підопригору. Недарма ж, певно, прізвище в нього таке: несе в своєму єстві хлопчина спадок прадідів, дідів — силу могутню, невичерпну. А з нею й те, що майже завжди притаманне добрій силі: любов до праці, сумирність, лагідність. Побачить Вітько, що ковалі у кузні кують сліпучо-білий шмат заліза, одразу ж просить молота, щоб класти в ту вогняну працю частку своєї сили: вузлуваті м’язи горами ходять під шкірою, сірі очі палають натхненням, радість випромінюється кожною жилкою, кожним живчиком тіла. А застряне десь у багнюці машина, Вітькові неодмінно треба підставити своє плече, щоб допомогти водієві вибратися з халепи. Він готовий у будь-яку мить підставити свою спину, хоч би й дівчатам, щоб вони забралися на яблуню, аби лиш відчувати свою потрібність, овою необхідність для якоїсь живої душі.
З легким серцем відпущу тебе в далеку дорогу, Вітько. Багатьом зустрічним ти принесеш радість, полегкість, заспокоєння. Іди, мій молоденький велетню, твердо ступай по рідній землі.
Василько й
