Зірка КЕЦ - Олександр Романович Бєляєв
Я, мабуть, зблід не менше, ніж Тоня: так схвилювала мене ця новина.
— Як тільки він закінчить промову, ходімо до нього! — сказала Тоня рішучим тоном.
— Може, тобі зручніше самій? Вам багато про що треба поговорити.
— У нас немає таємниць, — відповіла Тоня. — Так краще. Ходімо!
І як тільки овації вщухли і чорнобородий відійшов від “стола”, Тоня і я попрямували до нього.
Урочиста частина засідання закінчувалась. “Рій мух” заворушився. Грав оркестр. Усі співали хором “Зоряний гімн”. Починався карнавал квітів.
Доклавши чимало сил, щоб пробитися крізь юрбу, ми, нарешті, наблизилися до Палія. Побачивши Тоню, він усміхнувся й крикнув:
— Ніно! Товариш Артем’єв! Здорові були!
— Ходімо куди-небудь в затишний куток. Мені треба поговорити з тобою, — сказала Тоня і вхопила букет запашних фіалок, що плавав у повітрі.
— І мені теж, — відповів Палій.
Ми полетіли в далекий куток залу, але й там було занадто шумно. Тоня запропонувала перейти в бібліотеку.
Палій-Євгеньєв був у чудовому настрої. Він запропонував нам “сісти” на стільці, хоч вони зовсім не підтримували нас. Сам він з надзвичайною швидкістю й спритністю підставив під себе стілець, що літав у повітрі, і, придержуючи його ногами, “сів”. Ми зробили те саме, хоч і не з такою спритністю. Тоня повернулась набік — Палій поставив її стілець поряд з собою. Я висів вниз толовою, але не хотів змінювати своє положення, щоб не викликати сміху Палія незграбними рухами.
— Так оригінальніше, — сказав я.
Якийсь час ми мовчали. Незважаючи на всю зовнішню веселість, Палій хвилювався. Тоня теж не приховувала свого хвилювання. Що ж до мене, то моє становище було зовсім ніякове. Справді-бо, я охоче полетів би в зал, хоч як хотілося мені послухати, про що вони говоритимуть. Я відчув себе ще гірше, коли Палій, кивнувши на мене головою, спитав Тоню:
— Товариш Артем’єв твій наречений?
Мені здалося, що я падаю. Але, на щастя, тут люди не падають, коли навіть умлівають. Що відповість Тоня?. Я пильно подивився на неї.
— Так, — відповіла вона, не вагаючись.
Я зітхнув з полегкістю і відчув себе твердіше на “повітряному” стільці.
— То я не помилився, — тихо сказав Палій, і в його голосі забринів сум.
Отже, і я не помилився, гадаючи, що в них щось було, крім наукового інтересу.
— Я дуже винен перед тобою, Ніно… — сказав Палій, помовчавши.
Тоня ствердно кивнула головою. Палій глянув на мене.
— Ми — товариші, - сказав він, — а з товаришами можна говорити цілком одверто. Я кохав тебе, Ніно… Ти це знала?
Тоня трохи похилила голову.
— Ні.
— Вірю. Я добре вмів приховувати свої почуття. А ти як до мене ставилась?
— Для мене ти був другом і товаришем по роботі.
Палій кивнув головою.
— І в цьому я не помилився. Ти захоплювалась нашою роботою. А я страждав, дуже страждав! Пам’ятаєш, з якою радістю прийняв я пропозицію їхати на Далекий Схід. Мені здавалося, що коли мене не буде біля тебе…
— Я була дуже засмучена, коли наша робота припинилася на найцікавішому місці. Адже всі записи робив ти. У тебе залишилися формули. Без них я не могла йти далі.
— І тільки через ці формули ти шукала мене по землі і по небу?
— Так, — відповіла Тоня.
Цього разу Палій щиро розсміявся.
— Все, що робиться, робиться на краще. Ти не раз дорікала мені, Ніно, що я занадто всім захоплююсь. Так! Це моя вада, але й моя перевага… Без цього захоплення я не вчинив би “дванадцяти подвигів Геркулеса”, про які сьогодні казав Пархоменко. До речі, нас усіх представляють до нагороди. Це нагорода за мій характер, що всім захоплюється… Так от, — продовжував він. — Поїхав я на Далекий Схід і там… закохався в Соню й одружився з нею і вже маю чудову донечку. Дружина і донька на Землі, але скоро приїдуть сюди.
У мене ще більше відлягло від серця.
— Але чому ти став Євгеньєвим? Євген Євгеньєв? — спитала Тоня.
— Євген Євгеньєв — це випадковість. Прізвище Соні Євгеньєва. А вона у мене оригіналка. “Чому б тобі не мати моє прізвище” — сказала вона мені перед тим, як іти в загс. “Твоє то й твоє”, - згодився я. Палія мені було не шкода: він людина, яка занадто захоплюється. Кидає роботу на найцікавішому місці… Може, Євгеньєв буде кращим працівником.
— Але чому ж ти не переслав мені своїх записок?
— По-перше, я був такий щасливий, що забув про все на світі. По-друге, я відчував себе винним перед тобою. Після свого несподіваного від’їзду я двічі був у Ленінграді. І якось бачив тебе з товаришем Артем’євим. Я чув, як ти назвала його прізвище. Відразу зрозумів ваші відносини. В той час я працював уже в системі Кеца, нова робота цілком захопила мене. Я весь жив “небесними інтересами”. До нашої з тобою роботи, признатися, втратив усяку цікавість. Я пам’ятав, що наші спільні записи я мушу повернути тобі… І ось я зустрічаю товариша Артем’єва. А треба сказати, що це сталося в дуже гарячий час. За годину до того, як вилетіти з Ленінграда, ми раптом одержали телеграму про те, що нам треба закупити деякі фізичні прилади, щойно випущені ленінградськими заводами. Ми з товаришем розподілили покупки, умовившись зустрітися на розі вулиці Третього Липня і проспекту Двадцять п’ятого Жовтня. Тому я й поїхав так швидко, що не встиг залишити свою адресу. Встиг тільки крикнути: “Памір, Кец”. А приїхав на Памір і закрутився. Потім полетів на Зірку Кец, звідти — у міжпланетну подорож. От тобі й усе… Винен, цілком винен!
— Але де ж, нарешті, ці записки? — вигукнула Тоня.
— Тільки не скинь мене, будь
