Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

О, коли б він зустрів був разом з Василем цю потвору, тоді справа напевне обернулася б інакше!.. А тепер — що сталося з юнаком?..

Сокіл боявся сказати те, що мучило його. Він переводив погляд з поламаних рослин на товариша, знов на рослини — мовчав. Ця думка пригнічувала. Гуро похилив голову. Невже й він думає так? Сокіл не витримав:

— Ви думаєте, Борисе, що…

І він знову спинився. Надто страшною була ця думка, щоб її висловити. Але Гуро, підвівши голову, суворо й безжалісно сказав:

— Так, і в мене майнула думка про те, що потвора захопила з собою Василя й понесла його кудись. Інакше важко зрозуміти його зникнення. Коли б вона вбила його, ми знайшли б принаймні якісь сліди… Але — немає нічого. Та все ж не хочу припускати…

— Ви гадаєте…

— Я ще нічого не можу сказати. Щоб зрозуміти все, треба поговорити з Миколою Петровичем, з’ясувати всі обставини. Ходімо, Вадиме. Не можна гаяти жодної хвилини.

Розмова з Риндіним була короткою. Микола Петрович розповів про вигляд потвори, розповів, як швидко вона тікала від корабля, перелякана вибухами, як тягла вона задню лапу, обпечену газами. Гуро похитав головою.

— Я не припускаю й думки, щоб вона могла в такому стані, вкрай перелякана, захопити з собою Василя.

— Але ж потвора, крім всього, була дуже роздратована.

— Значить, вона могла його вбити на місці. Але нести з собою… Ні, це неможливо.

— Тоді де ж він?

— Ще не знаю. Ми знаємо, де він упав. Там не було ні слідів крові, ні шматків скафандра чи одежі. Я старанно оглядав це місце. Василь сам пішов звідти — ми ж бачили його сліди, Вадиме?

— Так!

— На тому місці, де його сліди зникли, теж не залишилося жодної речі. Потвора не вбила його, бо тіла його там немає. Вона навіть не вдарила його, бо там теж немає жодної речі, яку Василь міг би загубити, падаючи. Лишається ще одне…

Він на мить змовк. Риндін і Сокіл з острахом дивилися на нього.

— Потвора могла зжерти його. Але й це неможливо, бо знов-таки щось та залишилося б від нього. Значить… значить… Василь живий, десь у невідомому нам місці. Миколо Петровичу, на скільки часу вистачить йому кисню в приладі?

— Заряду оксиліту вистачає на дванадцять годин. Але…

— Що таке? — запитливо поглянув на Риндіна Гуро.

— Нічого, нічого! Це я про інше. Ідіть, друзі мої, на розшуки. Ідіть, не гайте часу.

Сокіл і Гуро вийшли.

Академік сумно похитав головою, йому надто важко було висловити побоювання, що в шоломі Василя могло розбитись якесь із вікон. Гуро не знайшов уламків скла. Та досить тріщинки, щоб кисень почав виходити з шолома. І в такому разі ні про які дванадцять годин не могло бути й мови… тоді бідного юнака не могло врятувати ніщо, він напевно був уже тепер задушений вуглекислотою…

Хвилини минали у тоскному чеканні. Ось хвилинна стрілка обійшла навколо циферблата. Година. Стрілка рухалася далі.

І коли вона пройшла ще половину кола, двері знову відчинились. Риндін кинувся назустріч прибулим.

— Ну? Що? Знайшли?..

Ні, Гуро й Сокіл повернулись без Василя. Сокіл обережно поклав на стіл якийсь прилад. Риндін пізнав: то був переносний передавач, що його Василь узяв із собою, виходячи з ракети з товаришами. Передавач, з допомогою якого Рижко сповіщав академіка про наслідки огляду ракети.

Риндін боявся навіть запитувати. Він мовчки дивився на передавач. Щось підступало йому до горла, щось заважало дихати…

Гуро поволі зняв шолом. Обернувся до Миколи Петровича. Знов відвернувся, витяг з кишені люльку. І, вже набиваючи її тютюном, сказав крізь зуби:

— Це все, що нам пощастило знайти. Прилад лежав на краю глибокої печери, провалля. Там закінчувались сліди потвори. Ремені на передавачі були розстебнуті!

Зачепившись на бігу за рослину, Василь втратив рівновагу, впав і покотився вниз. Він летів повз пальми, папороть, перекидаючись і марно намагаючись схопитись за щось, щоб зупинитися. Все крутилось навколо нього: папороть, трава, ґрунт. Різкий удар — і все навколо спинилося.

Василь лежав на потолоченій, поламаній папороті. Над юнаком схилилося широке мережане листя дивних рослин, ховаючи його під собою. Віддихуючись, Василь спробував поворушити рукою, ногою. Ні, ніби він нічого не ушкодив… Правда, глухий біль розтікся по лівій нозі. Але це була, звісно, дрібниця.

«Де ж я? — подумав Василь. — Мабуть, упав просто під кручу, випередивши в такий спосіб товаришів. Треба знайти їх і поспішати до ракети. Адже з Миколою Петровичем щось трапилось, йому потрібна допомога».

Василь підвівся, зробив кілька кроків убік, але в ту ж мить знову присів. Дивний шум вразив його. Чути було гучне сопіння, тріщало гілля, наче хтось безжалісно ламав його. Цей шум наближався, сильнішав. Сховавшись за кущами папороті, Василь визирнув і відсахнувся.

На відстані метрів із сто просто на нього швидко сунула страшна потвора, розлючено розкидаючи в усі боки поламані рослини. Її широкі лапи, як велетенські гребінці, розсували гілки дерев. Довгі тонкі вуса обмацували все на своєму шляху. Щелепи розсувалися й стискалися, як ківш екскаватора. Потвора рухалася швидко. Ось один з її вусів, звиваючись у повітрі, майнув зовсім недалеко від Рижка.

Василь здригнувся. Руки його стиснули гвинтівку. Але що можна було зробити гвинтівкою проти такого чудовиська? Він відступив на крок, ще на один, намагаючись відійти вбік. Василь побачив, як страховище й собі змінило напрям — рушило туди, куди відступав він.

Назад, назад! Відступати! Може,