Володар Світла - Роджер Желязни

перепитав Яма. — Помиляєшся, Семе. Божественність — більше ніж назва. Це стан буття. Його не можна досягти просто тому, що ти безсмертний, бо на неперервність існування може розраховувати й найниціший польовий робітник. То, може, ідеться про формування Образу? Ні. Такі забавки з власною подобою під силу будь-якому вправному гіпнотизеру. Чи йдеться про здобуття Атрибута? Звісна річ, ні. Я вмію конструювати машини, потужніші й точніші за будь-яку здібність, яку тільки може виплекати людина. Бути богом — це здатність бути собою до міри, за якої твої пристрасті так відповідають силам усесвіту, що цей стан усі бачать одразу, навіть не почувши твого імені. Один стародавній поет[99] сказав, що світ сповнений відлунь і відповідностей. Інший написав довгу поему про пекло, де кожний страждає від тортур тієї ж природи, що й сили, які панували над його життям. Бути богом — це мати змогу розпізнавати в собі ці важливі речі, а тоді однісінькою нотою узгоджувати їх із рештою всього сущого. Тоді ти понад мораллю, логікою й естетикою, ти — вітер чи вогонь, море, гори, дощ, сонце чи зорі, політ стріли, кінець дня, обійми кохання. Ти пануєш через свої панівні пристрасті.

І тоді ті, хто дивиться на богів, кажуть, не знаючи навіть їхніх імен: «Він — Вогонь. Вона — Танець. Він — Руйнація. Вона — Кохання». Отож відповідаю на твоє твердження: вони себе богами не звуть. Але так їх звуть усі інші, кожен, хто їх уздріває.

— То ось якої вони грають на своїх фашистських банджо...

— Ти вибрав непідхожий прикметник.

— Усі інші вже використав ти.

— Здається, що в цьому ми не порозуміємось.

— Звісно, ні — якщо на запитання «Чому ви гнобите світ?» відповідати купою поетичного гівна. У такому разі, гадаю, порозуміння неможливе.

— Тоді поговорімо про щось інше.

— Утім, дивлячись на тебе, я таки кажу: «Він — Смерть».

Яма не відповів.

— Дивна панівна пристрасть. Чував я, що ти став старий, не побувши молодим...

— Ти ж знаєш, що це правда.

— Ти був чудо-механік і майстер зброї. Ти втратив своє хлоп’яцтво в спалаху полум’я і того ж дня став стариганом. Чи не тієї ж миті твоєю панівною пристрастю стала смерть? А може, це було раніше? Чи пізніше?

— Неважливо, — відповів Яма.

— Чи ти й справді служиш богам, бо віриш у те, що казав мені? Або ж тому, що ненавидиш більшу частину людства?

— Я тобі не брехав.

— То Смерть — з ідеалістів. Потішно.

— Аж ніяк.

— Чи, може, владарю Ямо, жодна зі здогадок не правильна? Може, твоя панівна пристрасть...

— Ти вже згадував її ім’я, — мовив Яма, — у тій самій промові, у котрій уподібнив її до хвороби. Тоді ти не мав рації, не маєш ти її й досі. Я не бажаю знову слухати ту проповідь, а що зараз не потопаю в сипкому піску, то й не слухатиму.

— Мир, мир, — мовив Сем. — Але скажи мені, чи змінюються колись божі панівні пристрасті?

Яма всміхнувся.

— Богиня танцю була колись богом війни. Тож, либонь, усе може змінитися.

— Я змінюся, — проказав Сем, — хіба коли вмру справжньою смертю. А доти я ненавидітиму Небеса з кожним подихом. Якщо Брахма звелить мене спалити, я плюну в огонь. Якщо накаже задавити, я спробую вкусити руку ката. Якщо мені переріжуть горлянку, хай те лезо заіржавіє від моєї крові. Чи це — панівна пристрасть?

— Ти добра сировина на бога, — відповів Яма.

— На бога!

— Хай би що сталося, мене запевнили, що перед цим тебе пустять на весілля.

— Весілля? Твоє з Калі? Скоро?

— У повню меншого місяця, — повідомив Яма. — Тож хоч який присуд винесе Брахма, я принаймні встигну поставити тобі випивку, перш ніж його виконають.

— От за це дякую, смертобоже. Але я завжди думав, що на Небесах не влаштовують весіль[100].

— Ця традиція ось-ось буде зламана, — пояснив Яма. — Священних традицій не буває.

— Тоді — хай щастить! — побажав Сем.

Яма кивнув, позіхнув і прикурив нову цигарку.

— До слова, — сказав Сем, — що там за останній писк моди в небесних стратах? Питаю суто з допитливості.

— На Небесах не виконують страт, — мовив Яма,  відчиняючи шафу й виймаючи звідти шахівницю.

Розділ п’ятий

Із Пекла, з Колодязя, потрапив він на Небеса, у товариство богів. Місто Небесне ховає багато таємниць, зокрема й деякі ключі до його власного минулого. Не все, що творилося, поки він там мешкав, відоме. Відомо, однак, що клопотався він перед богами за світ, здобувши прихильність одних і ворожість других. Дехто каже: зрадивши людство й приставши на пропозиції богів, міг би він там замешкати навічно як один із Владарів Міста, і смерть під пазурами канібуррських котів-примар його б не спіткала. А втім, огудники кажуть, що він на ці пропозиції таки пристав, але згодом був зраджений сам, тож знову віддав свою прихильність стражденному людству до кінця днів своїх — який був уже близько...

Блискавками оперезана корогвоносиця, мечем, колесом і луком озброєна, пожирачка й кормителька, Калі, ніч крайсвітньої руйнації, нічна блукачка світом, захисниця й обманниця, незворушна, люба серцю й оку, Брахмані[100], Матір Вед, посідачка мовчазних і найпотаємніших місцин, добропровісниця й ласкавиця, усезнавиця, прудка яко мисль, черепами оздоблена, потугою обдарована, сутінкова, нездоланна очільниця, милосердна, відкривачка шляху перед заблудними, дарувальниця милостей, навчителька, доблесть у жіночій подобі, мінливосерда, аскетка, чарівниця, парія, безсмертна й віковічна...

«Ар’ятарабгаттаріканамаштоттарасатакастотра»[101] (36—40)

Тоді, як і багато разів до того, її білосніжне хутро погладжував вітер.

Вона йшла там, де хвилювалися лимонові трави. Вона йшла звивистою стежкою під темними деревами й квітами джунглів, ліворуч від яшмових стрімчаків, серед відкритих прожилок молочно-білої скелі, помережаних оранжевими прошарками.

Тоді, як і багато разів до того, вона рухалася на величезних подушечках лап, вітер погладжував її хутро, біле, як мармур, а навколо неї вирували десять тисяч ароматів джунглів і рівнини — там, у сутінках місця, що існувало тільки наполовину.

Самотня, вона простувала віковічною стежкою крізь джунглі, що були почасти ілюзією. Білий тигр — мисливець-одинак. Якщо ще хтось із них і йшов подібним курсом, товариства не жадав жоден.

Тоді, як і багато разів до того, вона підвела погляд на гладку сіру шкаралупу неба