Via Combusta, або Випалений шлях - Маріанна Маліна

А вона тим часом кривувато написала поряд із каліграфією:

КЛЮка

КЛЮв

ПроКЛЮнуться

І затято провадила:

— У всіх цих словах спільне оце «КЛЮ», — і тицьнула в нього, аж крейда закришилася. — «КЛЮ» — це те, чим можна щось пробити, щось довге і, може, гостре. Типу «клюву» чи «клюки» Либонь, якесь утрачене давнє слово. Воно ж все пробиває, відкриває! Птахи повертаються з вирію ключем і ніби пробивають небо з того світу — весну відмикають. Ключ, який джерело, пробиває землю. А ключ від дверей — теж довгий і теж відмикає…

— А коса? — єхидно запитала з місця Любочка. Вітка біля неї захихотіла, затуливши рота рукою.

— Коса — це щось «косе», тобто криве, — глипнула на неї Свєтка, — і коса дівоча заплетена навскоси, і коса, якою косять, — крива, та й берегова коса теж рідко буває прямою!

Вона обтрусила руки і завершила свій виступ словами:

— Омонімів узагалі немає! Це тупі вигадки! Всі ці слова — це образні вирази, а не різне значення! Так ви скоро скажете, що у виразах «плывёт тучка» «плывёт кораблик» слово «плывёт» — то ононім! Чи ще якесь іностранческе слово до нього приліпите, щоб мозги пудрити!

«Русачка», споглядаючи цей афективний спектакль, вже вся почервоніла — її лице палало, як добре розжарена сковорідка. Але вона, стримавшись, тільки їдко відчеканила:

— Твой суржик невыносим!

— Ну, суржик! То й шо? — визвірилися на неї Свєтка. — А оці ваші «омоніми» чи «антоніми» — що, суто російські слова? Чи, може, суто українські?

Тут учительку кінець-кінцем прорвало:

— Нечего мне тут урок срывать! — вона емоційно метельнула рукою у бік дверей: — Можешь взять свои вещи и марш из класса! Прямо в Академию наук! С нами тебе, такой умной, делать нечего!

— Ой, та будь ласка! — Свєтка рушила до парти і в серцях згребла з неї зошит, ручки та підручник, а потім демонстративно витягла з-під парти атлас, ляснула ним і запхнула все це у свій портфель. Підхопила його і вибігла з класу.

— Ну, я теж піду, — підвівся і я за нею, закинув наплічник за спину, і прихопив з парти свій, тепер уже одинокий, зошит. — Бувайте!

Я заплигнув на підвіконня і з новою цікавістю придивився до Свєтки, яка вже знову втупилася у свій атлас.

— А… і ти вже тут, — не здивувалася вона, глянувши на мене.

Свєтка була спокійною та зануреною у свій внутрішній світ, наче то й не вона хвилину тому вилетіла з класу, грюкнувши дверима.

— Що, революціонерко, — всміхнувся я до неї,— разом уроки прогулюватимемо?

— Ну, типу того… — ніяково потерла у відповідь ніс вона.

Та довго байдикувати нам не довелося. Бо десь за хвилину нас засікла Ангеліна, що саме йшла повз нас коридором.

— А чого ви не на уроці? — здивовано запитала і зупинилася.

— Та так! Вигнали, — безтурботно відповів я, і далі сидячи на підвіконні.

Ангеліна зітхнула й осудливо хитнула головою:

— Молодці! Нíчого сказати…

Вона на хвильку замислилася, а потім, заклопотано зморщивши лоб, звеліла:

— Підете зі мною! — і підвела до очей руку та глянула на годинник. — Саме зараз у мене мають розпочатися заняття…

Заняття Ангеліни проходили у малому фізкультурному залі, де зазвичай хирляві діти займалися вправами на уроках ЛФК.

Ангеліна проводила тут щось на зразок факультативу з психології, чи радше релаксації. Усім присутнім видали по килимку. Ми зі Свєткою всілися ззаду, просто під гімнастичною стінкою.

На килимках, окрім нас зі Свєткою, розмістилося десь зо п’ятнадцятеро дітей. Малечі здебільшого. Мабуть, основний склад був зібраний з Ангеліниного ж класу. Серед дітей я помітив і того малюка, «космонавта».

Ангеліна спочатку розказувала нам про так званий другий бік особистості. Про нашу підсвідомість, чи надсвідомість… Вона ж бо, за її словами, глибока, як океан, і безкінечна, як небо. І ми майже нічого не знаємо про неї та можемо здогадуватися про її дії тільки з непрямих фактів. Вона розповідала про сни, їхню важливість, і що вони, ці сни, є безсумнівним доказом існування нашого другого, прихованого боку. Та про те, що саме цей, прихований бік частіше за все і керує нашими вчинками. І що у ньому заховані ключі від могутньої сили, що дарує людям нові можливості…

Потім Ангеліна ввімкнула музику, запропонувала всім влягтися, повністю розслабитися і спробувати дізнатися про свій прихований світ.

Музика була спокійною і навіть трохи урочистою, але в мені вона викликала не спокій, а якусь нез’ясовану напругу. Я лежав на своєму килимку, але розслаблятися мені не хотілося. Взагалі я не любив розслабленого стану. Мені більш до вподоби була тверда як лезо ясність. А от ясності наразі якраз і не було. Тож я лежав і слухав свої сумніви.

Що ж мене непокоїло? Ці діти з Ангеліниного 4-Б? А може, сама Ангеліна з її нескінченними недомовками? Бо я ніяк не міг уторопати, чого вона домагається. Навіщо збирає дітей на ці дурнуваті заняття? І навіщо вона свого часу підібрала мене?

На щастя, лежали ми недовго, десь хвилин за двадцять музика скінчилася. Усміхнена Ангеліна замість домашньої роботи запропонувала дітлахам описати або намалювати свої видіння. Діти, охайно склавши свої килимка попід стінкою і по черзі проказавши: «До побачення, Ангеліно Іванівно», — потягнулися до дверей.

Нам зі Свєткою Ангеліна кинула:

— Зачекайте хвильку! Зараз закінчу писати, і разом підемо.

Я пішов трохи розім’яти м’язи на шведській стінці, а Свєтка позіхнула і всілася біля матері. Вона взяла олівець зі столу і,