Володар Світла - Роджер Желязни
— Вони здоганяють.
— Так.
З віддалі долинули звуки кількох вибухів, що перекривали дедалі сильніше гарчання колісниці. Сем пересунув важіль ще на одну поділку й підкрутив ручку.
— Я їх затримаю! — мовив ракаш і зник так само, як перед тим з’явився.
Сем перетяг важіль ще на дві поділки, і десь щось закашлялося й умерло. Корабель знову замовк.
Він відштовхнув важіль у його попередню позицію, крутнув ручку, знову натиснув кнопку.
І знов колісниця струснулася, а щось десь замуркотіло. Сем перемістив важіль на одну поділку та підрегулював позицію ручки.
За мить повторив ці дії, і муркотіння перетворилося на тихе гарчання.
— Пропав, — сказав Тарака. — Мертвий.
— Що? Хто?
— Той, що пішов спиняти Володаря Полум’я. Йому не вдалося.
Пролунали ще вибухи.
— Пекло руйнують, — зауважив Тарака.
Сем чекав зі спітнілим чолом, тримаючи руку на важелі.
— А ось і він, Аґні!
Сем визирнув крізь довгий скісний лобовий щит.
У долину прийшов Володар Полум’я.
— Прощавай, Сіддгартхо.
— Ще ні, — мовив Сем.
Агні зиркнув на колісницю та здійняв жезл.
Нічого не сталося.
Трохи постоявши з націленим жезлом, він опустив його та струснув.
Здійняв знову.
Полум’я й тепер не вирвалося.
Він простяг ліву руку собі за шию, щось підрегулював на рюкзаку. Від цього з жезла заструменіло світло, випаливши величезну яму в землі обіч нього.
Знову націлив жезл.
Марно.
Відтак він побіг до корабля.
— Електровладдя? — спитав Тарака.
— Воно.
Сем знову потяг за важіль, ще покрутив ручку. Навколо здійнялося неабияке ревіння. Він натис іншу кнопку, і ззаду судна почулося потріскування. Повернув іншу ручку — аж тут Аґні дістався люка.
Блиснуло полум’я, брязнув метал.
Сем підвівся із сидіння й вийшов із кабіни в коридор.
Агні вже ввійшов і саме націлював жезл.
— Ані руш, Семе! Демоне! — гукнув бог, перекрикуючи ревіння двигунів; лінзи його тим часом із клацанням почервоніли, і він осміхнувся. — Демоне! — констатував він. — Ані руш, бо згориш разом із носієм!
Сем стрибнув на нього. Легко звалив Аґні з ніг, адже той і не вірив, що ворог його дістане.
— Коротке замикання, га? — сказав Сем, рубонувши того рукою по горлянці. — Чи плями на сонці? — він ударив у скроню.
Аґні завалився на бік, і Сем завдав останнього вдару ребром долоні точно над ключицею.
Ногою відіпхнув жезл далі коридором і пішов зачинити люк, аж тут збагнув: запізно.
— Іди, Тарако, — сказав він. — Відтепер це моя війна. Ти вже нічого не вдієш.
— Я обіцяв поміч.
— Зараз ти не поможеш нічим. Забирайся, поки ще можна.
— Якщо така твоя воля. Але маю дещо сказати наостанок...
— Потім! Наступного разу, коли буду десь по сусідству..
— Ув’язнювачу, ідеться про те, чого я навчився від тебе... Мені прикро. Я...
Тіло й розум страшенно заламало-закрутило — на нього впав смертозір Ями, пробравши аж до глибин єства й навіть глибше.
Калі теж зазирнула йому в очі, а ще й піднесла свій верескливий скіпетр.
Було це так, ніби одна тінь зникла, а натомість упала друга.
— Прощавай, Ув’язнювачу! — пролунали слова в його голові.
Тут череп почав верещати.
Він відчув, що падає.
Чувся ритмічний стукіт.
Він був у голові. Він був навколо.
Стукіт його розбудив, і він відчув, що його тіло, мовби бинтами, оповиває біль.
На руках і ногах були кайдани.
Він напівлежав на підлозі крихітного приміщення. При дверях сидів і курив Червоношатий.
Яма кивнув без жодного слова.
— Чому я живий? — запитав його Сем.
— Ти живеш, щоб потрапити на зустріч, призначену багато років тому в Магартсі, — відповів Яма. — Брахма неабияк прагне ще раз тебе побачити.
— Але я не надто прагну побачити Брахму.
— З роками це стало досить очевидним.
— Бачу, ти таки спромігся вилізти з багна.
Той усміхнувся.
— Але ти й поганець, — сказав він.
— Знаю. Стараюся.
— Отже, твоя угода зірвалась?
— На жаль, так.
— Ти міг би спробувати компенсувати програш. Ми на півдорозі до Небес.
— Гадаєш, маю шанс?
— Усе може бути. Часи змінюються. Цього тижня Брахма може бути милосердним богом.
— Працетерапевт радив мені програшні справи.
Яма стенув плечима.
— А що з демоном? — запитав Сем. — Тим, котрий був зі мною?
— Я його зачепив, — мовив Яма, — і то добряче. Не знаю, прикінчив чи просто прогнав. Але більше про нього не хвилюйся. Я обприскав тебе відлякувачем демонів. Якщо те створіння й досі живе, від нашого контакту воно оклигає ой як нескоро. Може, і не оклигає. Але як це взагалі сталося? Я гадав, ти невразливий до демонічної одержимості.
— Я гадав так само. Що таке відлякувач?
— Я відкрив хімічну речовину, нешкідливу для нас, але нестерпну для енергоістот.
— Зручна річ. Не завадила б нам у дні Ув’язнювання.
— Так. Вона була на нас у Колодязі.
— Але ж і битва там, либонь, розігралася — з того, що я бачив.
— Так, — підтвердив Яма. — То як воно, бути одержимим? Що відчуваєш, коли чужа воля підкорює твою?
— Це дивно, — сказав Сем, — і лячно, але водночас і досить повчально.
— Як саме?
— Спершу це був їхній світ, — пояснив Сем. — Ми відібрали його в них. То чому ж їм не бути всім тим, що ми в них ненавидимо? Для них демони — ми.
— Але що ти відчував?
— Коли мою волю підкорила чужа? Та це ти мав би знати.
Ямина усмішка щезла, тоді повернулася.
— Напрошуєшся, щоб я тебе вдарив, Буддо? Перевагу відчути хочеш? Не пощастило: я садист і цього не зроблю.
Сем засміявся:
— Туше, Смерте!
Трохи посиділи мовчки.
— Даси закурити?
Яма простягнув цигарку й дав прикурити.
— Як там нині Перша База?
— Ти її навряд чи б упізнав. Якби всі там повмирали просто зараз, вона б іще десять тисяч років була в бездоганному стані. Квіти й доти квітнули б, грала б музика, фонтани рябіли б усіма відтінками спектра. У садових павільйонах і доти подавалися б гарячі страви. Саме Місто безсмертне.
— Що ж, непоганий осідок для тих, хто зве себе богами.
— Зве себе? —