Калькуляція зірок - Мері Робінетт Коваль

Принаймні шоу "Дивимося з містером Чарівником" — це дитяча вистава, тож багато людей не спостерігали за ним. Лише дев'яносто одна станція. Це було всього два мільйони глядачів. Чи більше?

Як нові студії могли мати таку погану циркуляцію повітря? 2, 3, 5, 7, 11, 13, 17, 19, 23, 29, 31, 37, 41…

Звукова сцена була блискуче освітлена. Раніше вони зробили для мене швидку екскурсію, і тепер помічник повів мене на фальшивий задній під'їзд будинку містера Чарівника. 43, 47, 53, 59, 61, 67, 71… Це була просто розмова з людиною, яку я знала з війни. Якби я не вважала його містером Чарівником — якби я могла згадати його як капітана Дон Герберта — я була би в порядку. Мені просто хотілося з ним поговорити. Тільки з ним.

За дверима хтось сказав:

— Ми ідемо — п’ять, чотири, три…

Пряма трансляція.

Підтверджена пряма трансляція.

Я притиснула руку до живота і почала дихати через рот. Дон був доброю людиною, і в студії не було живої аудиторії. Там був лише він і дитина-актор. Чорт забирай. Чому я сказала "так"?

Асистент — у нього було ім’я, я повинна знати його ім’я — показав на двері і кивнув на сцену. Це було підказкою для мене.

За стіною Дон щось говорив, чекаючи, коли я пройду через двері. Мені просто довелося відкрити двері. Ручка була прямо там. Зберися, Ельма. Якби твій батько міг тебе бачити, як ти стоїш тут, тремтячи в темряві…

Помічник вирішив мою проблему, постукавши у двері.

З іншого боку фальшивої стіни Дон сказав:

— Заходьте.

І тоді в моїй голові пролунав голос моєї матері. "Плечі назад. Голову вгору. Ти молода пані, а не верблюд".

Плечі назад, голова вгору, — я відчинила двері і вийшла на сцену. Дон стояв біля кухонного прилавка з закатаними рукавами. За прилавком поряд з ним стояла дівчинка, не більше десяти років, у вишнево-червоній спідниці та приталеному рожевому кардигані. Її глянцеве каштанове волосся було відведене від обличчя таким чином, що не протрималося би і п'ять хвилин, якби я була дитиною.

Дон тримав в руках модель літака, коли я ввійшла.

— Так, подивимось, хто тут! — Він опустив літак на прилавок і повернувся до дівчинки. — Ріта, це моя подруга Ельма Йорк.

— Як ваші справи, місіс Йорк?

Він підняв палець.

— Насправді ти повинна назвати її доктор Йорк — вона доктор, але не медицини.

— Ей, справді?

Мої очі трохи примружилися. Він не сказав мені, що збирається це зробити.

— Я гадаю, що це правильно. У мене є докторати з фізики та математики зі Стенфорда. Але більшість людей називають мене просто місіс Йорк.

— Ну, ви сьогодні дуже до речі доктор Йорк, бо мені потрібна ваша допомога з фізики. — Він знову підняв літак. — Я просто намагався пояснити Риті аеродинаміку, ось так.

— Я рада допомогти вам з цим.

Коли я підійшла до малюнка, який вони намалювали крейдою на підлозі для мене, містер Чарівник знову схилився до Рити.

— Розумієш, доктор Йорк також пілот.

Ріта посміхнулася, як неперевершена дитяча актриса.

— Кін! Вона ідеальна людина, яка допоможе мені зрозуміти, як літають літаки.

— І ракети теж. — посміхнувся містер Чарівник. — Але про це пізніше. А поки… погляньмо на крило літака…

Натаніель тримав мою сумочку в одній руці, коли ми піднімалися сходами до нашої квартири. Він відвів її вбік, коли ми розминалися з блондинкою з пляшкою у руках. Вона спускалася вниз по сходах на підборах і з яскраво-червоною помадою, що пропонувало нічний вихід. Вона посміхнулася мені.

— Я бачила вас у телевізорі минулої ночі.

— Ох. Гм. — Я стиснула перила і невпевнено їй посміхнулася. Подякувати їй за це?

— Я й не знала, що ви така розумна! — Її передні зуби були жовті від диму, хоча один Бог знав, як вона могла дозволити собі тютюн і орендну плату.

— Дякую.

Натаніель зробив крок назад, до мене.

— Я краще відведу її додому. Вона щойно повернулася з Чикаго.

— Чикаго! Це, мабуть, було щось.

Я пройшла повз неї.

— Я майже нічого не бачила. Я пішла у телестудію, а потім прямо додому.

Зупинившись на сходах, щоб спостерігати за мною, вона зчепила руки і просто сяяла.

— Подумати тільки, я знаю когось, хто був на телебаченні.

Знає мене? Ми жили в одному під'їзді, але я поняття не мала, як її звати. Ми просто бачилися іноді на сходах.

— Я сама в це ледве вірю.

— На що це було схоже? — Вона зробила крок, щоб піти за мною.

Натаніель узяв мою руку у свою і якось притягнув до себе.

— Я впевнений, що ви зараз, пані, можете розмовляти всю ніч, але я не бачив дружину два дні. Може поговоримо пізніше?

— О, звичайно! — вона захихикала. — Це було б набрякло. На добраніч!

Маючи її "На добраніч" — ми втекли на наш поверх. Натаніель поглянув через плече і закотив очі.

— Я мав рацію, що ти хотіла втекти?

— Боже, так. — Я притишила голос, бо звук міг пролунати вниз по сходовій клітці. — Ти знаєш її ім’я?

Він похитав головою.

— Я сподівався, що ти знаєш. Ми