Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

(З щоденника Громограя)

«…Кому ці мої записи, роздуми? Хто їх прочитає? Може, пустотливий вітер погортає ці сторінки десь на пустирі та й пригорне піском у рівчаку? А може, зітліють ці рядки на горищі чи згорять у грубі? Яке це має значення? Мені приємно думати, писати про моїх дітей, моїх маленьких друзів. Бо що я без них? Навіщо я?

Якщо принагідно якийсь учитель прочитає цю мою писанину, то ось кілька дружніх застережень: друже, колеґо, все, що тут написано, — болить мені! Не торкайся записів, якщо серце твоє б’ється байдуже, якщо воно не пройнялося болем за тих юних, котрі вручені тобі. Вірю, що й ти горітимеш любов’ю, що й ти нестимеш естафету великого пошуку у формуванні нових духовних світів дитячого племені.

Для мене діти, мов таємничі неждані, але бажані гості. Вже давно придивляюся я до них і бачу, що минуле мало навчило дорослих розуміти суть і значення маленької істоти, яка приходить до них крізь браму любові й муки. Більшість людей дивляться на цю істоту, як на свого спадкоємця, котрого треба виліпити (якнайскоріше!) по своїй подобі. О, ця сваволя деміурга! Але хто й коли подумав про те, щоб уподібнитись дитині, щоб зробити її взірцем для наслідування? Віками люди передавали дітям практично лише вади свої, бо що могла сформувати з них забобонна реліґійна традиція або прагматична, ще Досі непевна себе, наука, котра блукала в хащах зачаклованого світу? Наука, котра не відала, звідки й куди? Блукаючи в хаосі вірувань та упереджень, люди самі з гордістю передавали спадкоємцям свої блукання. І лише нині ми почали руйнувати прадавні заборола, почали придивлятися до тих, кого нам вручає доля для виховання. І починаємо розуміти, що перш за все діти повинні бути нашими вчителями… вчителями щирості й любові. Відзначимо хоча б головне: для дітей нема расових, національних, суспільних критеріїв при спілкуванні. Дитя має лише один критерій — радісної довіри й доброзичливості. Це те, до чого дорослі приходять лише в результаті тяжкого вікового досвіду.

Друже, колеґо, пам’ятай, що це особливий вік — до п’ятнадцяти років! Розум підлітка кипить стихійністю сприйняття, ще всі вузли юної істоти у формотворчій динаміці, ще можна окрилити нову душу або обкарнати крилатість, — це вражаючий еволюційний пункт, про який педаґоґ повинен думати якнайвідповідальніше. Але для цього треба самому зберегти вічну юність і крилатість! Чи сам я володію цим? Хто мені скаже? Лише вони, мої любі діти. Лише їхні очі — дзеркала непідкупних душ!

Вечір. Я знову беруся за перо.

Настає осіння ніч. Тихо, елегійно. У відчинене вікно бачу ясний вогник Юпітера, імлистий Чумацький Шлях, зоряний полум’яний вир, що невтомно кружляє у високості, несучи кораблик нашої планети у невідомість.

Ледве чутно дихає дрімаюча земля. Ніжиться під поглядом тисячоокого Урана-неба. Стихають дівочі пісні на вигоні, закохані пари розходяться додому, над селом спадає мудра тиша.

Так гарно, неповторно — одпустити свій розум на волю. Та ні… Не можу розпрягти невгамовну мисль від болісних турбот. Думаю про них… про дітей моїх. Особливо про найстарших, котрі останній рік під моїм крилом.

Радосте моя, болю мій! Моя втіхо й тривого! Сім років я вів вас кам’янистими стежинами пізнання й життя. Передавав не лише інформацію про світ, про науку, не лише прививав любов до праці й творчості. Переливав вам, наскільки вмів, частку самого себе, свого розуміння людства й сенсу його буття.

Разом з тим доводилося ламати й опір консервативних учителів-критиканів. Деяким людям не до душі пошук нового, прагнення до пластичності, динамічності. Пригадуються бесіди з учителями, коли дитбудинок прийняв першу партію осиротілих дітей. Я доводив, що суть освіти — не просто інформування юного розуму про те, то зробив той чи писав цей, а саме — освітлення розуму, аби дати змогу молодій людині рости самотуж, розкрити своє джерело… Шукати в своєму предметі чудо, тайну, вражаюче, романтичне — ось завдання педаґоґа.

— Життя — це, перш за все, рутина, сіра робота, — сухо сказав тоді завпед Григорій Семенович, непривітний математик.

— Дурниці, — різко відповів я. — Сіра душа — сіра й робота. Для райдужної думки будь-яке діло райдужне. Погляньте на простих селянок: як вони причепурюють хату до свят! Ввійдеш у світлицю під стріхою — наче в храм. Хіба можна назвати таку роботу сірою? Чи плекання саду? Чи сіяння хліба? Чи будування житла? Чи мандри вчителя разом з учнями в царство пригод — у країни географії, літератури, фізики, астрономії?

— Демаґоґія, — буркнув тоді завпед.

Його ніхто відкрито не підтримав. А згодом і сам він покинув наш дитбудинок. У наступні роки пощастило згуртувати непоганий колектив, який чутливо відгукується на всі нові почини. Жаль тільки, що не вдалося відстояти старого Василя Сміяна. Розумний дідуган, і діти його любили. Універсальна людина — і кобзар, і столяр, і садівник, і рибалка. Такі вихователі — знахідка для дитбудинку, для будь-якої школи. Але сірі душі бюрократів ще страхаються універсальності, бо заздрять, відчуваючи поряд з ними свою неповноцінність. І ось тепер — нова вчителька, Сміянова невісточка. Вона мені до душі: чутлива, натхненна, сповнена любові до дітей. Прекрасний матеріал. На таких можна покластися, передати їм тяжку естафету.

Мої відлітаючі пташенята, як бути мені без вас? Це ж перше моє прощання… А скільки ще попереду?

Розлетяться вони по всій країні, мов хмарини у блакитному небі. Ще майже діти, але вже стають на самостійні стежини навчання й праці. Чи витримають їхні крилята суховії життєві й бурі, чи не зламаються від нежданих Ураганів? О, якби міг я заслонити їх від непередбачених випадів невблаганної долі!

П’ятеро дівчаток. Семеро хлопчиків.

Рік за роком, день за днем я милувався барвами розквітаючих пелюсток душі, слідкував за несподіваними тривожними зламами