Via Combusta, або Випалений шлях - Маріанна Маліна

— По-перше, про драбину повільніше, — зупинив я її,— і по-друге, який іще вихід? Куди?

— Я ще точно не знаю… Певно, вихід в інші світи… — вона звела замріяні очі до неба.

— То ти й сама не знаєш… — розчаровано протягнув я, — чого ж ти мені тоді морочиш голову?

— Ну, може, я чогось ще і не знаю, та я знаю одне, — серйозно глянула на мене Свєтка, — час уже прийшов! Дві стрілки зодіаку показують на Різдво. Годинник проб’є дванадцять разів… і все зникне.

— Що зникне? Карета перетвориться на гарбуз? — я скептично скривився. — І які ще стрілки?

— Стрілки — то Стрілець і Скорпіон… — відповіла вона, повністю ігноруючи моє єхидство, і сіпнула гострим носиком: — Більше, наскільки я пам’ятаю, стрілок у зодіаку немає. Сонце на Різдво зараз потрапляє саме між цими знаками. Це місце має ще одну назву — Via Combusta, що перекладається з латини як «випалений шлях». Зараз ми всі по ньому і йдемо…

— Поясни, а чого мене обізвали драбиною? По-моєму, я анітрохи не схожий на коло зодіаку…

Свєтка глянула на мене, як ото дивляться на дітей-даунів — трохи з жалістю і трохи з презирством:

— Мова символізму зрозуміла не одразу, та коли її опануєш, то відкриваються… — і немов схаменувшись, махнула рукою, — коротше, ти поки що не втямиш, та це не так і важливо…

— Спасибі… Пояснила! — з сарказмом прокоментував я.

— Тобі важливо усвідомити, що саме ти — той, хто відмикає двері… Як би тебе там не обізвали… — в очах у неї загорілися вогники, і голос став вагомішим, як у журналіста, що веде репортаж із місця бойових дій. — Ми або пройдемо цим шляхом, або загинемо. Інших варіантів немає.

— Це що, так серйозно? Чому ж тоді…— я згадав слова Кульгавого: «…ми не можемо віддати цю драбину ворогам, краще тоді ми позбудемося її…»

Я не встиг договорити. До зупинки вже під’їхав «уазик».

Світлана швиденько всілася біля вікна і принишкла. Знову провалилася у свій «коматоз». Тільки її зелені очі, як дві зірочки, таємниче поблискували у темряві.

Був звичайний будній ранок. Ангеліна була вже на кухні. Коли я зайшов, вона саме обернулася від плити з цілою тацею грінок.

— Привіт! А де Світлана? — поставила таріль на стіл.

— Мабуть, іще спить, — відповів я, сідаючи на стілець.

— Світлану слід поквапити, — сказала Ангеліна і зняла фартух, — бо мені треба ще й попрацювати трохи. Дещо дописати. Тож ви тут самі хазяйнуйте. Кава знаєш де? Чайник на плиті…

— Так, — кивнув я, — знайду.

Ангеліна побігла дописувати якісь свої конспекти, а я дістав із полиці розчинну каву. Чайник саме закипів, і я, поставивши дві чашки на стіл, поклав у них по чайній ложці кави й залив окропом.

І саме всівся пити свою каву, коли до кухні забрела Свєтка. В пухнастому салатному халатику, одягнутому поверх рожевої піжами.

— Я бачила прегарну жінку, що пливла до мене у золотому човні…— повільно проказала вона і потягнулася.

Від несподіванки я навіть поперхнувся гарячою рідиною.

— Що?!

— Мені наснилася прегарна жінка… вродлива, як богиня, — замріяно повторила Свєтка і всілася поряд.

— Цікаво… — я поставив чашку на стіл і вилупився на неї.

— Так. І видається мені, що це не просто сон, — швидко хапонула свіжу грінку з тарілки Свєтка. — Він як загадка… Жінка зі сну передала мені книгу. Книга була великою, ледве вміщалася у мене на колінах…

Вона на мить заплющила очі, тримаючи грінку в руці, а потім прийшла до тями, відкусила від грінки краєчок і жуючи запитала:

— Це мені кава?

— Тобі…— відповів я.

— Я люблю з молоком, — Свєтка нахилилася до холодильника, тримаючи в одній руці грінку, примудрилася швидко дістати другою пакет молока й віртуозно зачинила дверцята ногою.

Поки вона наливала собі до чашки молоко, на кухні з’явився кіт. Нахабно заплигнув на стіл і, не звертаючи на мене ніякої уваги, почимчикував до підвіконня. Всівся біля вікна і, жмурячись на ранкове сонце, понюхав фіалочки, що саме розквітли у вазоні.

Свєтка, помішуючи каву, продовжила розповідь:

— Книга була величезною… В неї була коричнева шкіряна палітурка з такими… — вона грінкою зробила у повітрі завиток, — золотими візерунками…

— Ну і…— нетерпляче перебив її я, й собі взявши грінку, та нервово почав жувати.

Свєтка не квапилася:

— А сторінки були трохи рудуваті від часу…

У цей час Костянтин заторохтів на підвіконні, ставши лапою на якесь блюдце. Я здригнувся. Кіт здивовано озирнувся, а потім, невдоволено змахнувши хвостом, попрямував підвіконням далі. До бегонії, що саме теж розквітла.

— То яка загадка? — знову запитав я.

Свєтка дожувала грінку і спокійно взяла другу:

— Там був вірш. Я його прочитала. І запам’ятала…

А потім закинула голову догори і, в такт розмахуючи хлібом, процитувала:

Слухайте,

І не кажіть, що не чули.

Я і три,

Я й одне.

Я жінка.

Я зі зміїного племені.

Для злих — я зло,

Для добрих — добро,

Для вільних — воля,