Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон

Вона вигинає брову. У сірих розумних очах світиться веселий подив.

— Вибачення та поява на людях до обіду — ти погано почуваєшся? — питає вона.

— Певно, це вплив сільського повітря, — кажу я. — А як щодо тебе, чому ти цього жахливого ранку сидиш надворі?

Вона бурчить, замотуючись щільніше в одяг.

— Я мала зустрітися тут з Геленою, щоб погуляти разом із нею, але вона навіть не з'явилася. Певно, як завжди, час переплутала. Я знаю, що вона сьогодні вдень зустрічається з Сесілом Ревенкортом, тож, мабуть, пішла до нього, замість до мене.

— Ревенкорт ще спить, — кажу я.

Міллісент допитливо дивиться на мене.

— Мені це Канінгем сказав, камердинер Ревенкорта, — брешу я.

— Ти з ним знайомий?

— Трохи.

— Не раджу тобі з ним зближуватися, — цокає вона язиком. — Я розумію, що тобі до вподоби сумнівні компанії, але судячи з того, що сказав мені Сесіл, цей тип геть не підхожий, навіть за твоїми низькими стандартами.

Це будить в мені цікавість. Мені камердинер подобається, але ж він погодився допомогти мені лише після загрози оприлюднити його секрет. Поки я не знаю, що він приховує, я не можу покладатися на нього, а Міллісент може буте ключем до цієї таємниці.

— А що з ним? — байдуже питаю я.

— Ой, я не знаю, — легковажно змахує вона рукою. — Хіба ти не знаєш Сесіла — у кожній складочці його шкіри секрети приховані. Якщо вірити чуткам, він найняв Канінгема лише тому, що його Гелена про це попросила. А тепер він дізнався про цього хлопця щось осоружне і думає звільнити його.

— Осоружне? — кажу я.

— Ну, Сесіл так каже, подробиці я з нього не змогла витягти. Бісів товстун ще той базіка, але ж ти знаєш, як він ненавидить скандали. Зважаючи на походження Канінгема, це має бути щось геть непристойне. Шкода, що я не знаю, що саме.

— Походження Канінгема? — питаю я. — Здається, я відстаю на крок.

— Цей хлопець виріс у Блекгіті, — каже вона. — Син кухарки; принаймні, так кажуть.

— А це неправда?

Стара пані хихикає й лукаво дивиться на мене.

— Подейкують, що вельмишановний лорд Пітер Гардкасл час від часу розважався в Лондоні. І одного разу його розвага приїхала за ним до Блекгіту з малюком на руках і стверджувала, що це від нього. Пітер був готовий віддати дитину в притулок, але Гелена втрутилася й вимагала, щоб його залишили.

— Навіщо їй це робити?

— Знаючи Гелену, вона, напевно, хотіла образити його цим, — пирхає Міллісент, відвертаючи лице від вітру. — Вона ніколи не була в захваті від свого чоловіка, а запросити до будинку його ганьбу могло бути для неї втіхою. Бідолашний Пітер, певно, кожну ніч плакав упродовж минулих тридцяти трьох років. Хай там що, але вони віддали дитину на виховання пані Драдж, кухарці, а Гелена потурбувалася, щоб усі знали, чия то дитина.

— А Канінгем знає про це?

— Навряд чи не знає, це ж один з тих секретів, яким можна під час сварки дошкулити, — каже стара пані, виймаючи з рукава хусточку, щоб витерти ніс. — У будь-якому разі ти сам можеш у нього про це спитати, якщо ви дружите. Пройдімось? Я не бачу сенсу продовжувати мерзнути на цій лавці, чекаючи на жінку, яка не прийде.

Вона підводиться раніше, ніж я встигаю відповісти, тупає черевиками та дмухає теплим повітрям на вдягнені в рукавички долоні. Погода сьогодні по-справжньому кепська: сіре небо плюється дощем, який поступово набирає люті грози.

— А чому ти взагалі надворі? — питаю я, коли під нашими ногами хрустить гравійна доріжка, що йде навколо будинку. — Хіба не можна було зустрітися з леді Гардкасл в будинку?

— Забагато людей, з якими я не хочу стикатися, — каже вона.

«Навіщо вона ходила вранці на кухню?»

— До речі, щодо стикання з людьми. Я чув, що ти сьогодні вранці була на кухні, — кажу я.

— Хто тобі таке сказав? — наїжачилася вона.

— Ну…

— Не була я ні в якій кухні, — продовжує вона, не чекаючи на відповідь. — Бридке то місце. Запаху потім кілька тижнів не позбутися.

Схоже, її щиро роздратувало таке припущення, а це означає, що вона туди ще не ходила. Через секунду вона по-доброму штовхає мене ліктем і каже несподівано радісним голосом:

— А ти чув про Дональда Девіса? Кажуть, він вночі взяв автомобіль і поїхав назад, до Лондона. Його старший конюх бачив. Каже, що той з'явився посеред зливи, вдягнений у всі кольори, що тільки існують.

Це змушує мене замислитися. Я ж мав уже на цей час повернутися в Дональда Девіса, так само як у дворецького. Він був моїм третім носієм, а Анна сказала, що я мушу прожити повний день у кожному з них, незалежно від свого бажання. Коли я залишив Дональда спати на дорозі, полудень ще не настав, то чому я більше його не бачив?

«Ти залишив його беззахисним, самого».

Я відчув напад вини. А що як Лакей його вже знайшов?

— Ти мене слухаєш? — роздратовано каже Міллісент. — Я кажу, що Дональд Девіс поїхав на автомобілі. Вони схиблена сімейка, всі до одного, і це офіційний медичний діагноз.

— Ти розмовляла з Діккі, — неуважно кажу я, досі думаючи про Девіса.

— Радше він розмовляв зі мною, — пирхає вона. — Півгодини намагалася відвести очі від тих вусів. Дивно, що крізь них звук проходить.

Це мене смішить.

— Тобі хоч хтось у Блекгіті подобається, мамо?

— Не можу нікого згадати, але можливо, у цьому винна заздрість. Суспільство — це танець, любий, а я застара, щоб брати в ньому участь. До речі, про танці, он іде сам балетмейстер.

Простеживши за її поглядом, я бачу, що з протилежного боку до нас наближається Деніел. Попри холоднечу він одягнений у светр для крикету та лляні штани — саме в цьому одязі він буде в вестибюлі, коли його вперше побачить Белл. Я дивлюсь на годинник — ця зустріч має бути невдовзі.

— Пане Колрідж! — гукає Міллісент, удаючи дружність.

— Пані Дербі! — відповідає він і наближається до нас. — Багато з ранку сердець розбили?

— У наші дні вони непохитні, пане Колрідж, на превеликий жаль, — у її голосі чутно якусь обережність, ніби вона ступила на місток, про який певна, що він зламається. — А в якій ганебній справі цього жахливого ранку вийшли надвір ви?

— Я маю попросити вашого сина про послугу,