Via Combusta, або Випалений шлях - Маріанна Маліна

— Який спалах? — я повернувся до Свєтки, — ти що-небудь бачила?

— Ні…— байдуже стенула плечима Свєтка.

— Ну от… вам примарилося! — зухвало всміхнувся я. І про себе подумав: «Якесь дежавю[28]»…

— Що, всім?! — недовірливо вирячилася на мене Вітка.

— Колективна галюцинація! Чули про таке? Це іноді буває… якщо на сонці перегрітися, чи «коліс» наковтатися, — пояснив я, дивлячись їй у чоло. Я від щирого серця бажав, щоб цей випадок стерся з її свідомості. Потім перевів погляд на Любочку: — Дімон твій нічого не вживає? Бо ніякого спалаху не було!

Любочка роззявила рот і застигла. Через секунду оговталася і слухняно кивнула:

— Не було…

Потім, узявши подругу під руку, розвернулася і повільно почимчикувала до класу, бо саме залунав дзвоник.

Свєтка ткнула мене пальцем у бік і несхвально прошепотіла:

— Ну ти і брехун…

— Сама така! — безтурботно відказав я їй, посміхнувся і пішов за всіма до аудиторії.

Того дня ми затрималися, бо наш автобус припізнився. Звечоріло. Ангеліна розмовляла з групою вчительок неподалік, а ми зі Свєткою сиділи біля зупинки на старій розхитаній лаві. Зазвичай занурена у себе та відлюдькувата, сьогодні Світлана була на диво балакучою. Всілася поряд, усміхнулася та вказала рукою на небо:

— Дивись, які там зорі…

Я звів очі догори. Темне небо дійсно було обсипане блискучими, як діаманти, зірками.

— А знаєш, яку назву має галактика, в якій ми живемо? — запитала Світлана.

— Галактика Чумацький Шлях, — відповів я і додав: — Неромантична якась назва… Млєчний Путь чи то пак Молочна Ріка якось краще звучить… А то якісь чумаки… І роз’яснення непереконливе. Типу по ньому орієнтувалися, коли їхали до Криму. Як по ньому можна орієнтуватися? Він же за ніч повертається. Так можна і заїхати до чорта на роги… Вони що, зовсім ці вчені на небо не дивилися?

— Ага… Либонь, не дивилися, — згодилася Свєтка і тихенько, наче кицька, чихнула, затуляючи ніс рукою.

— Будь здорова! — всміхнувся я.

Вона кивнула на знак подяки і провадила:

— Ти знаєш, а Чумацький Шлях — назва не така проста. Чумаки ж сіль везли…

— Ну… сіль, звісно, — згодився я, не розуміючи ще, куди вона хилить.

— А сіль, тобто Соль[29], це назва Сонця, — похитуючи ногами, пояснила вона і хитро всміхнулася: — Цей шлях усипаний сонцями. Зірками! Не такі вже й дурні були наші пращури…

— Ага, — відказав я і знову задивився на всипане зірками небо, — а тут добре видно зірки, не те що в місті…

— Пам’ятаєш, — таємниче проказала вона, несподівано повертаючи тему в іншому напрямі,— мірошник у всіх казках та легендах завжди був пов’язаний із потойбічними силами? Знаєш чому?

Повз нас по дорозі, голосно гуркочучи, проїхав мотоцикл. Я задивився на нього і враз уявив собі два млина з мотоциклетними колесами і мірошника-рокера та відповів перше, що спало на думку:

— Мабуть, тому, що в нього є колеса? — і всміхнувся. Бо непоганий каламбурчик вийшов: загнався колесом — хочеш, літай потойбічними світами, хочеш, спілкуйся з потойбічними істотами…

Свєтка кліпнула.

— Тобто колесо. Млин… — виправився я, — який перемелює все.

— А ти не такий дурний, як на вигляд, — констатувала Свєтка і заправила за вухо пасмо червоного волосся.

— Ну, дякую, — я зміряв її поглядом. А вона що, виходить, теж розумніша, ніж на вигляд?

А вигляд у неї ще той. Сьогодні Свєтка одягнула помаранчеву куцу куртку, а з-під куртки в неї веселенько стирчить платтячко незмінного ядучо-зеленого кольору. При цьому панчохи фіолетові, а кросівки рожеві. Додайте ще червоне кудлате волосся — і ви зрозумієте, що світлофор — це доволі кволе порівняння.

— Не ображайся… — миролюбно скривилася Світлана. — Хочеш, я тобі розповім про колесо?

— Ну, розповідай… — згодився я.

— Існує стара легенда… Колись колесо було на стрісі світу. Там, на вершині світу, люди жили, наче в раю. Але потім щось сталося, і колесо впало. Та перетворилося на чортове. Люди розсіялися по землі. А чортове колесо, як млин, тепер безжально перемелює людські душі… Та наприкінці цього світу з’являться ті, які здатні виправити зло…

— Ну-ну, — пробурмотів я і позіхнув — легенда мене не надихнула. Взагалі у мене склалося таке враження, що Свєтка цю легенду вигадала щойно, сидячи на зупинці.

Вона тим часом вела далі:

— Якщо дивитися на південь, то зі сходу на захід, — мотнула рукою по небу, — пролягає лінія зодіаку.

— Угу, — я знову буркнув і позіхнув, застромлюючи руки до кишень. Робилося прохолодно. І нудно. Бо, хай там як, я й сам мав деяке уявлення про всі ці астрології. І нічого нового почути від неї не сподівався.

— Так ось, якщо спостерігати із Землі — зодіак видається гігантським колесом, що обертається, — продовжувала просвітницьку діяльність Світлана, — та ми завжди бачимо половину колеса.

Вона знову провела рукою переді мною, малюючи на небі уявне півколо:

— Але за рік перед нашим зором воно прокручується геть усе. Воно символізує час, це колесо… час, який перемелює все, як жорна млина. Тому я і запитала тебе про мірошника… Це колесо має різні назви — млин, колісниця, зодіак, драбина…

— Драбина? — сіпонувся я. — До чого тут драбина?

— В драбині Якова дванадцять сходинок, — всміхнулася Світлана. — У його сні по ній підіймалися до неба та спускалися янголи. Ці