Чоловіки під охороною - Робер Мерль

— Пробачте мені, Джоунс.

— Дарма, — відповідає та, багровіючи. — Я вже про все забула, докторе.

Моя покірливість справляє добре враження на всіх, крім Берідж. Певно, вона зрозуміла, що моє каяття не таке вже й щире.

Суворо, мов суддя, Берідж провадить:

— Лікарю, я помітила за вами іще одну рису, куди тоншу й непристойнішу. Коли, на вашу думку, можна, ви користуєтеся своїм голосом, поглядом і усмішкою, щоб спокусити нас.

— А я гадав, ви маєте мене за пихату людину!

Берідж переможно заявляє:

— А ви такий і є! То ви пихатий, агресивний і владний, — що с, по суті, брутальним виявом статевої зверхності, то ви кокетуєте, що є вже прихованим виявом тієї самої зверхності.

— Наведіть приклад кокетування.

— А щойно з Кроуфорд. Або тоді, коли ви питали в неї, чи вона вважає вас «різким і владним».

Мені лишається тільки одне: вдавати з себе наївного чоловіка.

— Кроуфорд, ви зрозуміли мою поведінку так само, як і Берідж?

Кроуфорд сміється.

— Ну, звісно, докторе. І вона дуже розважила мене.

— Вона тебе не тільки розважила! — каже Берідж, опаливши Кроуфорд поглядом.

І присоромлена Кроуфорд мовчить, кусаючи губи. Справді, Берідж помічає своїми блакитними очима просто-таки все.

— Ви кокетуєте навіть зі мною, — веде далі звинувачувальним тоном Берідж. — У ту мить, коли я вам казала: «Але ж доповідну написав не доктор Гребел», — ви безсоромно роздивлялися мене, наче звичайнісінький сексуальний об’єкт.

Мені вже вривається терпець, я насилу стримую гнів. Хочеться грубо вилаяти цю Берідж. Але. ні, не слід забувати про свою мету: будь-що домогтися миру з цими неопуританками.

— Помиляєтеся, Берідж, — глухо кажу я. — Ви говорили з запалом, і мені здалося, що такий запал вам дуже до лиця.

— Ви не повинні звертати увагу на мою зовнішність.

— Але як цього досягти? Я вас бачу. Ви ж не примара.

— Ви можете дивитись, не міряючи мене таким поглядом. Доктор Гребел ніколи на мене так не дивиться.

Мені хочеться заскреготати зубами, але я зберігаю спокій.

— Мабуть, у доктора Гребела естетичні почуття розвинені не так, як у мене.

— Хочете сказати, що ви мною милуєтесь? — питає Берідж тоном, сповненим звинувачення, і втуплюється в мене своїми пильними блакитними очима.

Мене спантеличує поворот, якого набирає суперечка.

— Перше ніж вам відповісти, — кажу я, — мені хотілося б зробити одне зауваження. Я взагалі дуже чутливий до краси. Наприклад, я милуюся Джесперсеном. Проте я не гомосексуаліст.

— Будьте відвертий, докторе. Ви дивитесь на Джесперсена не так, як щойно подивилися на мене.

Я знову лукавлю:

— А як же я на вас подивився?

— Ви дали мені зрозуміти, що я вам подобаюсь.

— Анітрохи, — відповідаю я. — Ваша правда, я подивився на вас замилувано, але це замилування загальне. Воно стосується як ваших моральних якостей, так і вашої зовнішності.

— Це і є один із лицемірних, оманливих компліментів, — зневажливо каже Берідж і обертається до подруг, щоб завершити своє позування, — що їх колись чоловіки робили жінкам. Вони вдавали, нібито звертаються до їхньої душі, а насправді прагнули тільки їхнього тіла!

— Що ви хочете цим сказати? — обурено питаю я. — Що моя дружина Аніта для мене — звичайнісінький сексуальний об’єкт? Що я одружився з дурепою тільки заради її гарного тіла? З лялькою заради її вродливого личка? З манекеном заради його елегантності? Чи я одружився з дуже розумною і добре освіченою жінкою, що, як ви самі знаєте, працює на високій посаді далеко від мене?

Берідж не сподівалася такого випаду. Вона мовчки дивиться на мене. Я вловлюю в її очах певну розгубленість.

— Усе ж таки, — веду далі я, — хотів би вам пояснити, як лікар і як чоловік, що зовсім уникнути взаємного потягу в професійних стосунках між чоловіками і жінками не можна, хоч особисто я завжди зводив його до мінімуму. Я ніколи не залицявся до своїх медсестер чи лаборанток. Не ходив з ними на прогулянки. Ніколи не запрошував їх пообідати зі мною.

Берідж похмурніє.

— Докторе, той погляд, який ви щойно на мене кинули, приховує в собі далеко не мінімум потягу. А втім, коли йдеться про чоловічу агресивність, то що таке мінімум потягу, я не знаю.

— Чи не можна покласти край цій суперечці? — питає Кроуфорд. — Вона вже набирає суто особистого забарвлення.

Кроуфорд хочеться взяти бодай невеличкий реванш над Берідж. Але вона, зрештою, має слушність. Я намагаюся переконати Берідж, що в моєму замилуванні нею чоловічої хоті анітрохи нема. Одначе вона стоїть на своєму: мовляв, цілком очевидно, що в ньому є якась двозначність…

Берідж також чутлива до замилування, тому замовкає. Але замовкає вона, можна сказати, з честю, не повертаючись більше до того, що вже сказала, але й не роблячи поступки.

Я насилу зважуюся знову заговорити і, щоб зберегти гідність, починаю лукавити:

— У всякому разі, я вдячний вам. Розмова була дуже корисна. Я сказав вам про все, що, на мою думку, в нас кульгає. Ви сказали мені про те, що, на вашу думку, в нас негаразд. Тож і ви, і я це врахуємо.

— Відкритим лишається питання про доктора Гребела, — каже Берідж тремтячим голосом.

Гадаю, на неї можна розраховувати, вона не забуде нічого.

— Щодо доктора Гребела, — спокійно відповідаю я, — то це була моя прикра помилка. Я вважав його автором доповідних записок, які насправді писала Берідж. Ми це непорозуміння з’ясували, і