Казки роботiв. Кiберiада - Станіслав Лем

Коли у Всесвіті не було ще такого безладдя, як нині, і всі зірки стояли рядочком одна за одною, так що їх легко можна було полічити зліва направо чи згори донизу, причому більші й блакитніші зірки групувались окрема, а менші й прижовклі, як тіла другорядні, позапихані були в кутки, коли в космосі не було навіть сліду від якогось там пилу, пороху чи туманного непотребу, – за тих давніх добрих часів панував звичай: конструктори, які мали Диплом Вічної Всемогутності з відзнакою, вирушали час від часу в подорожі, щоб нести далеким народам добру пораду й допомогу. Отож згідно з тією традицією випало податися в подорожі Трурлеві з Кляпавцієм, для яких створити чи погасити зірку було однаково, що лузати насіння. Коли пройдений у просторі шлях був уже такий великий, що в них стерлась остання згадка про рідне небо, побачили вони перед собою планету, не велику й не малу, а якраз підходящу, з одним‑єдиним континентом. Її ділила навпіл червона лінія, по один бік якої все було жовте, а по другий – рожеве. Мандрівники зрозуміли, що перед ними дві сусідні держави і, перш ніж сідати на планету, вирішили порадитись.

– Коли вже тут є дві держави, – сказав Трурль, – буде справедливо, якщо ти підеш в одну, а я в другу. Тоді нікого не буде скривджено.

– Гаразд, – відповів Кляпавцій, – але що буде, коли вони вимагатимуть від нас військових засобів? Таке трапляється.

– Звісно, вони можуть домагатися зброї, навіть дивовижної, – погодився Трурль. – Одначе домовимося, що рішуче відмовимо їм.

– А якщо вони особливо наполягатимуть? – не вгавав Кляпавцій. – І таке буває.

– Що ж, перевіримо, – відказав Трурль і ввімкнув радіо, звідки одразу ж бухнула бадьора військова музика.

– У мене ідея, – мовив Кляпавцій, вимикаючи радіо. – Ми можемо вдатися до рецепту Гарганціяна. Що ти на це скажеш?

– Ох, той Гарганціянів рецепт! – вигукнув Трурль. – Ніколи не чув, щоб до нього хтось вдавався. Проте можна спробувати, чом би й ні?

– Кожен з нас має бути готовий вдатися до нього, – підсумував Кляпавцій. – Але, безперечно, маємо зробити це обидва, інакше все скінчиться для нас погано.

– Ет, дурниці, – мовив Трурль, вийняв з‑за пазухи золоту скриньку й відкрив її.

Всередині скриньки на оксамиті лежали дві білі кульки.

– Візьми одну, а друга залишиться в мене, – сказав Трурль. – Щовечора ти оглядатимеш свою кульку, і якщо вона порожевіє, то це буде знак, що я скористався з поради. Тоді й ти зробиш так само.

– Отже, домовилися, – сказав Кляпавцій і сховав кульку.

Після цього вони приземлились, обнялися й кожен рушив у протилежний бік.

Державою, до якої потрапив Трурль, правив король Потворик. Це був мілітарист із діда‑прадіда й до того ж скнара просто‑таки космічний. Щоб зменшити витрати, він скасував усі кари, окрім найголовнішої. Його найулюбленішим заняттям було ліквідовувати зайві установи. А відколи він скасував посаду ката – кожен засуджений до смертної кари сам повинен був позбавляти себе життя або, в разі виняткової королівської ласки, вдатися по допомогу до своїх найближчих родичів. Він підтримував лише ті мистецтва, що не вимагали витрат, як‑от хорова декламація, гра в шахи та військова гімнастика. Взагалі він надзвичайно цінував військове мистецтво, бо ж виграна війна дає неабиякий зиск; але, з другого боку, до війни можна як слід підготуватися лише в часи миру, тим‑то король хоча й помірковано, але дотримувався його. Найбільшою Потвориковою реформою було надання офіційного статусу державній зраді. Сусідня держава засилала до нього шпигунів, отож монарх утворив Департамент Запроданця, або Коронованого Зрадька, який через своїх чиновників за щедру плату продавав ворожим агентам державні таємниці; агенти, що не забували про власну кишеню, охочіше купували застарілі відомості, бо ті коштували дешевше.

Потворикові підданці вставали рано, поводилися сумирно й відпочивати ішли пізно, бо багато працювали. Вони робили для окопів коші й фашини, а також зброю, й писали доноси. Щоб держава не розпалася від надміру доносів, як це вже сталося багато сотень років тому за Бардзолімуса Стоокого, той, хто писав надто багато доносів, сплачував спеціальний податок за розкіш. Таким чином доноси утримували на поміркованому рівні. Потрапивши до Потворикового двору, Трурль запропонував королю свої послуги, і Потворик, як того й слід було сподіватися, зажадав од нього створення потужної військової зброї. Трурль попросив три дні на роздуми, а коли прибув до призначеного йому затишного приміщення, оглянув ту кульку в золотій скриньці. Вона була біла, та поки він дивився на неї, почала потроху рожевішати.

– Ого! – сказав Трурль. – Треба братися за Гарганціяна. – І зразу ж узявся до таємних нотаток.

Кляпавцій тим часом перебував у іншій країні, де володарював могутній король Мегерик. Там усе було зовсім інакше, ніж у Потворії. І цей монарх мав пристрасть до військових походів, і він теж витрачався на озброєння, але робив це мудро, бо королем був без міри щедрим; а відносно любові до мистецтва, то тут йому не було рівних. Кохався король той у мундирах і золотих шнурах, у лампасах і кутасах, в аксельбантах, у портьєрах з дзвіночками, в латах та еполетах. Він і справді був дуже вразливий: щоразу, коли спускав на воду нового панцерника, весь аж тремтів. Щедро витрачав він гроші на батальне малярство, і платив, керуючись патріотичними міркуваннями – залежно від кількості вбитих ворогів. А тому на панорамах, що їх без ліку було в королівстві, громадилися до неба гори ворожих трупів. У повсякденному житті він поєднував абсолютизм з освіченістю, а суворість – з великодушністю. Щороку в день свого коронування він проводив якусь реформу. То велів прибрати квітами всі гільйотини, то – змастити їх, щоб не скрипіли, а то – позолотити катівські сокири, водночас не забував наказати, щоб їх, зважаючи на гуманність, добре вигострили. Натуру він мав широку, але марнотратства не схвалював, тому спеціальним декретом узяв на облік усі палі, гвинти, диби й кайдани. Екзекуції неблагонадійних, – щоправда, нечасті, – проводилися гучно й пишно, з військовим парадом, даючи духовну втіху, святобливо, посеред вишикуваних у каре військових з лампасами й кутасами. У того вельможного монарха була також теорія, яку він втілював у життя, і була то теорія загального щастя. Адже відомо, що людина не тому сміється, що весела, а весела тому, що сміється. Коли всі кажуть, що все чудово, одразу й настрій випогоджується. Мегерикові підданці були зобов’язані – ясна річ, для свого ж таки добра – повторювати вголос, що вони пречудово почувають себе, а колишню, не