Лицар Відображень - Роджер Желязни

— Ага, але з Логрусом виходить простіше.

— Будь у тебе можливість, ти міг би спробувати з обома, а потім порівняти.

— Навіщо?

— У мене й справді виникли деякі підозри. Як тільки перевірю, тут же розповім тобі.

Колесо-привид зникло.

— От лайно, — сказав я і вимив обличчя.

Я виглянув у вікно. Мимо пролетіла жменя снігових пластівців. З ящика столу я дістав ключ. Хотілося негайно позбутися кількох речей.

Я вийшов у коридор, але не встиг зробити й кількох кроків, як почув знайомий звук. Я зупинився, послухав, потім пройшов повз сходи, і чим ближче підходив, тим об'ємнішим ставав звук. До того часу, як я добрався до довгого коридору, де знаходилася бібліотека, вже було ясно, що Рендом повернувся, бо хто ще тут вмів так барабанити? А якщо і вмів, хто наважився б скористатися барабанами Короля?

Залишивши напіввідчинені двері позаду, я завернув за ріг направо. Моїм першим бажанням було увійти, віддати йому Камінь Правосуддя і спробувати пояснити, що сталося. Потім згадалася порада Флори: чесність, прямота і відкритість тут не доведуть до добра. Вірити їй страшенно не хотілося, нехай вона і сформулювала загальне правило, але мені вдалося збагнути, що в даному випадку пояснення віднімуть багато часу, а адже я хотів зайнятися і іншими справами. До того ж в результаті можна отримати наказ дещо не робити зовсім.

Коридор привів мене до дальнього входу в обідній зал, а швидка перевірка показала, що там нікого немає. Добре. Я пригадав, що всередині, з правого боку, є розсувна панель, через яку можна потрапити в порожнисту частину стіни по сусідству з бібліотекою. Там є не то дерев'яні східці, не то драбинка, щоб піднятися до потайного ходу на галерею бібліотеки. Якщо зійти по них вниз, потрапиш до гвинтових сходів і далі в печери під замком, якщо пам'ять мені не зраджує. Я сподівався, що причини дослідити цю частину замку ніколи у мене не з'являться, але вже добре знав сімейні традиції і вирішив трішки пошпіонити, тому що кілька невиразних реплік через неприкриті двері, повз які я пройшов, привели мене до висновку, що Рендом там не один. Якщо знання дійсно сила, значить, мені необхідна вся інформація, на яку я тільки зумію накласти руку, оскільки ось уже деякий час я відчував себе надзвичайно вразливим.

Так. Панель ковзнула в бік, раз-два — і ось я всередині. Відправивши вперед свій духовний світ, я видерся нагору, і повільно, обережно відсунув другу панель, відчуваючи вдячність до того, хто додумався замаскувати її широким кріслом. Через його праву ручки можна було оглядатися, не надто побоюючись, що тебе знайдуть. Звідти було добре видно північний кінець кімнати.

Рендом тарабанив, а Мартін, весь у шкірі та ланцюжках, сидів перед ним і слухав. Рендом творив таке, чого я в житті не бачив. Він грав п'ятьма паличками. По одній у нього було в кожній руці, по одній затиснуті пахвами і одну він тримав у зубах. Граючи, він міняв їх місцями: та, що була затиснута в зубах, виявлялася праворуч під пахвою, а її попередниця перекочовувала звідти в праву руку; паличка, яка була там до неї, відправлялася в ліву, четверта вже стирчала з-під пахви зліва, а та, яка тільки що була там, вже опинялася затиснута в зубах — і він жодного разу не помилився. Це гіпнотизувало. Я не міг відвести очей, поки Рендом не закінчив свій номер. «Ф'южн»-барабанщик навряд чи став би мріяти про стареньку установку Рендома — ні прозорого пластику, ні тарілок розміром з бойовий щит, ні цілого набору тамтамів з парою басів, вона не світилася, як вогняне кільце навколо Корал. Рендом обзавівся своєю установкою ще до того, як шкури стали тонкими і нервовими, баси сіли, а тарілки підчепили акромегалію та стали гудіти.

— Ніколи ще такого не бачив, — долинув голос Мартіна.

Рендом знизав плечима.

— Трошки поваляв дурня, — сказав він. — Я вивчився цього в тридцяті роки у Фредді Мура, не то в «Вікторії», не то в «Віллідж Венгард», він тоді грав з Артом Хоудсом і Максом Камінські. Забув, де саме. У вар'єте тоді ще не було мікрофонів, і освітлення було кепським, щоб тримати зал, доводилося так от випендрюватися, або забавно одягатися, — сказав він.

— Так догоджати натовпу? Ганьба!

— Ага, вам, хлопці, нікому б і в голову не прийшло, вбратись або розкидати навколо себе інструменти.

Слідом настала тиша, а вираз обличчя Мартіна ніяк не вдавалося побачити. Потім Мартін сказав:

— Я не те мав на увазі.

— Ага, я теж, — відповів Рендом. Потім три палички полетіли вниз і він знову заграв.

Відкинувшись назад, я слухав. І тут же ошелешено зрозумів, що вступив альт-саксофон. Коли я знову подивився на них, Мартін і раніше стояв до мене спиною і грав. Напевно, саксофон лежав на підлозі з іншого боку, за стільцем. Виходило щось в дусі Річі Коула, що мені, загалом, сподобалося і трохи здивувало. До насолоди їх грою домішувалося таке ж сильне відчуття, що зараз мені в цій кімнаті робити нічого. Я обережно відступив назад, відсунув панель, пройшов і повернув її на місце. Спустившись вниз і вийшовши назовні, я вирішив, що краще пройти через обідній зал, щоб не проходити ще раз мимо дверей в бібліотеку. Ще якийсь час їх музика була чутна, і я дуже шкодував, що не знаю заклинання, яким Мандор запам'ятовував звуки в дорогоцінному камінні, хоча Бог зна як Камінь Правосуддя поставився б до того, що в нього помістили «Блюз Диких».

Я збирався пройти по східному коридору туди, де по сусідству з моїми апартаментами він вливається в північний коридор, повернути там наліво, піднятися по сходах до королівських покоїв, постукати і повернути Камінь Віаль, бо сподівався, що зумію примусити її вислухати цілий водоспад пояснень. Можна було б багато про що помовчати — вона знає не все і тому не стане розпитувати. Звичайно, в кінці кінців Рендом добереться до мене і запитає. Але чим пізніше, тим краще.

Тут я якраз пройшов повз покої батька. Ключ був при мені, щоб, по очевидній з моєї точки зору причині, в них можна було пізніше зупинитися. Ну, раз вже я все одно виявився там, можна було заощадити час. Я відімкнув двері, відчинив їх і ввійшов.

Срібна троянда з вази з бутонами на туалетному столику зникла. Дивно. Я ступив туди. З сусідньої кімнати донеслися звуки голосів, занадто тихо, щоб можна було розібрати слова. Я заціпенів. Там міг бути і він